Каміння, що пам'ятає.

Місто ще спало, а Елора йшла вузькими провулками, прикриваючи волосся каптуром.
Пальці — загорнуті в бинт, аби не видно було знаків, що тепер спалахували то теплом, то холом. Вона знала: книги не брешуть. Але і не говорять прямо.

Вона йшла туди, куди вказала одна з ілюстрацій у книзі — стара каплиця святого Гельвіра, давно зачинена для відвідувачів. Двері були закриті, але щілина в кам’яній кладці впустила її, як тінь.

Всередині все було покрите попелом і павутинням. Склепіння — тріснуте, і тільки через кругле вікно над вівтарем струменів блідий промінь світла, мов вічне око.

І раптом — звук. Метал по каменю.

— “Я знала, що ти прийдеш.”

Жінка в темно-сірому одязі сиділа в глибині каплиці. Очі її були повністю молочно-білі, як у сліпої. В руках — рештки срібного амулету.

— Ви… хто ви?
— “Та, що залишилася. Та, що пам’ятає.”
— Ви знали про книгу? Про нього?..
— “Про тебе. Ти — спляче полум’я. Він — подих, що запалює.”

Елора підійшла ближче. Жінка провела пальцями над її грудьми — над місцем, де світилась спіраль.

 — “Це не печать. Це — обітниця. Ти колись уже поклялась зруйнувати світ, щоб зберегти його. Твоя душа… любила його. І зрадила все інше.”

— Але чому я знову тут? Чому він повернувся?

— “Бо ніч триває. Бо ти знову обираєш. І тепер кожна твоя думка змінює майбутнє. Навіть ця.”

Жінка простягає їй уламок амулета. Той спалахнув у руці Елори і розсипався в порох. І в поросі, прямо на камені, проступили слова:

 "Коли очі згадають серце, печать впаде. Але чи буде кому жити після?"

 І Елора вперше усвідомила: вона не просто дівчина з книгарні. Вона — частина історії, що колись уже знищила світ.