21 серпня 1953 року. Українські Карпати.
Катерина відібрала в доньки голку разом із сорочкою.
— Двадцять років я тебе ростила, а ти мені на власному весіллі хочеш осліпнути.
— Я комір підшиваю.
— Я бачу, що ти підшиваєш. І вчора бачила. І позавчора. Якби ти стільки чоловіка роздивлялася, скільки той комір, то, може, ще передумала б.
Ганна простягнула руку по сорочку, але мати виявилася спритнішою. Вона підняла її над головою, струсила, розгладила пальцями полотно й повісила на дерев'яний кілочок біля вікна.
— Усе. Зашито.
— Там один стібок криво ліг.
— Ніхто не побачить.
— Я побачу.
Катерина обернулася й подивилася на доньку так, як дивилася на неї щоразу, коли та починала сперечатися через речі, не варті, на материн погляд, і трьох слів.
— Ти заміж виходиш, Ганнусю. Не на виставку сорочок.
— То чого всі від ранку тільки й роблять, що дивляться на мою сорочку?
Цього разу мати не знайшла відповіді, зате знайшла на підвіконні недоплетений вінок і заходилася сердитися на нього.
За відчиненими дверима в сінях щось гримнуло. Потім пролунав голос батька, який переконував невідомо кого, що лаву треба нести другим кінцем уперед. Судячи з нового гуркоту, його не послухали.
Ганна всміхнулася.
У хаті від світанку все відбувалося саме так: хтось кудись ніс лаву, шукав посуд, позичав відра, сварився через дрова або згадував про потрібну річ у ту хвилину, коли її вже ніхто не міг знайти.
Найдорожчу річ, велике батькове дзеркало, перенесли з комори до світлиці. Тепер воно стояло біля печі, відбиваючи частину вікна, перевернутий ослін і Катеринину спину.
Сама наречена в ньому майже не вміщалася.
Ганна нахилилася, роздивляючись обличчя. Учора вона витягла з брови непокірну волосину й тепер мала над оком крихітну червону цятку. Ось що залишилося від усіх її намагань зробитися до весілля гарнішою.
Мати саме пояснювала, що цього дня пристойна дівчина повинна сидіти спокійно, слухати старших і не бігати подвір'ям із розпущеним волоссям. Ганна погоджувалася майже з усім, крім сидіння. Їй здавалося, що вона від ранку тільки й робила, що сиділа, поки навколо бракувало рук.
До того ж волосся вже заплели.
Туго, як на похорон.
— Мамо, а можна хоча б ту стрічку послабити?
— Не чіпай.
— У мене від неї голова болить.
— До вечора переболить.
— Дякую. Тепер мені легше.
Катерина вдала, що не почула.
За хвилину з подвір'я прибігла Зося, Ганнина дружка, принесла дві жмені барвінку, три чужі поради й звістку, що дружби десь загубили весільне деревце.
— Як загубили?
— Та вони його не загубили. Вони його поставили коло клуні, а твій тато наказав перенести, щоб не заважало коням. Тепер жоден не признається, куди поставив.
— Чи вони вже пили?
— Ще ні. Але дуже стараються наздогнати той стан.
Зося кинула барвінок на стіл і почала розплутувати стрічки.
Вона була невисока, круглолиця, з темними бровами, які робили її суворішою, ніж вона вміла бути. Зося двічі відмовляла хлопцям, що приходили свататися, і тепер висловлювала щодо заміжжя досить тверезі погляди. Особливо охоче робила це на чужих весіллях.
— А твій Іван уже приходив? — спитала вона.
— Ще ні.
— От бачиш. Розумний чоловік. Поки можна, сидить собі вдома.
— Може, мені теж піти?
— Іди. Я скажу, що наречена втекла. Весілля буде найкраще в селі, люди років двадцять згадуватимуть.
Катерина, яка саме проходила повз двері, озирнулася.
— Дівчата!
— Ми жартуємо, тітко.
— Ото й бачу. До вечора хоч одну розумну річ скажіть.
Коли мати вийшла, Зося нахилилася до Ганни.
— А я вже сказала. Ще вчора.
— Яку?
— Щоб ти добре подумала.
Ганна засміялася й запустила в неї згорнутим рушником.
***
Іван з'явився незадовго до полудня, коли в хаті нарешті закінчили сперечатися, хто має сидіти біля вікна, а хто ближче до печі.
Спочатку Ганна почула його голос надворі. Він питав у Михайла, де знайти сокиру, бо хтось так поставив лаву, що люди по ній не могли пройти.
Батько відповів, що сокира весіллю ні до чого й нехай Іван не починає господарювати завчасно.
За мить обидва засміялися.
Ганна визирнула у вікно.
Іван стояв біля воріт у чистій вишитій сорочці, темних штанах і кожушку, перекинутому через руку. Волосся ще було вологе після вмивання. На правій щоці лишилася маленька подряпина — учора він стругав дошку й необережно підніс руку до обличчя.
Він був старший за Ганну на три роки й мав одну неприємну звичку: коли щось задумував, спочатку робив, а вже потім повідомляв.
Ганна збиралася перевиховувати його поступово.
Поки що успіхів не мала.
Побачивши її у вікні, Іван підняв руку.
Ганна показала йому два пальці, а тоді вказала на очі.
Це означало: я за тобою стежу.
Він усміхнувся.
Вона відступила від вікна, не чекаючи, поки він вигадає відповідь.
Їхнє знайомство почалося три роки тому через зламаний замок на скрині.
Іван прийшов полагодити його замість батька, якого покликали до іншого господарства. Йому було двадцять, Ганні сімнадцять, і вона вже тоді знала, що замок треба просто розібрати, почистити й поставити на місце пружину.
Іван запевняв, що без нового язичка нічого не вийде.
Вони посперечалися.
Зрештою Ганна мала рацію, але Іван так і не визнав цього прямо. Натомість за кілька днів приніс новий гачок до комори, хоча його ніхто не просив.
Потім почав приходити по неділях.
Спочатку знаходив для цього господарські причини, далі перестав удавати, ніби має справи до Михайла.
Ганна й сама не могла сказати, коли звикла, що після обіду на лаві під вікном лежить чиясь шапка, а біля порога стоїть ще одна пара чобіт.