Сюжети без душі

   З матеріалом було щось не так. Все почалося із копіювання. Картки з відеофайлами довго не хотіли зчитуватись, видаючи купу ірраціональних помилок, а згодом, після магічного втручання відновлювальних програм, нарешті дозволили копіювання, але настільки повільне, що комп’ютер навіть не міг підрахувати точний час завантаження. Враховуючи, що карт було декілька я швидко порахував, що застряг у монтажній на невизначений термін. Добре, що тут у мене заздалегідь було все облаштоване під довгі процеси: зручне ортопедичне крісло, холодильник з енергетиками та замороженою піцою і, звичайно, кондиціонер. У таку спеку, підсилену роботою комп’ютерів та серверних, без цього охолоджувального партнера було не обійтись.

   Я виставив температуру на комфортні 20 градусів і дістав одну з пляшок енергетика. Схопився за ключ-кільце і за секунду пожалкував про свій поспіх. Банка залишилась закритою, а кільце відправилось у кошик. Я пошукав очима щось тверде, аби продавити поверхню бляшанки, і не знайшовши нічого, поліз у холодильник за новою банкою. Схопився за кільце і…

   – Трясця, – я викинув залишок кільця у смітник. – Що ж за день?

   Матеріал завис на позначці «нуль відсотків», все ще сигналізуючи про «невизначений термін закінчення процесу». «Працює – не чіпай», – так казав продюсер проекту, а хто я такий аби сперечатись із ним? Тим паче, що я отримую гроші за зміну. І якщо я прийшов, поставив на копіювання і чекаю на фіналізацію – то це теж оплачувана робота за мій безцінний час режисера монтажу.

   На екран впали проміні сонця і не зважаючи на те, що його рекламували як «антибліковий», зображення на моніторі неможливо було розібрати. Дивно, бо мені завжди здавалося, що наш напівпідвал знаходиться на тіньовій стороні будівлі. Я підійшов до вікна аби опустити жалюзі, але механізм заклинило просто через кілька секунд. Я обережно смикнув за ланцюжок і ледь встиг відскочити від гардин, що впали.

   – Та що ж за день!

   Тепер в кімнаті стало ще спекотніше, а монітор перетворився на суцільне віддзеркалення палючого сонця. Я схопився за пульт від кондиціонера, але у ньому сіли батарейки. Смішно. Я зробив глибокий вдих і поліз під стелю до кондиціонера. Натиснув кнопку меню і спробував відкалібрувати температуру вручну. На екрані засяяла помилка із кодом P4 – несправність температурного датчика. Я не вірив у пристріт та забобони, але все це було дуже схоже на витівки якогось спеціаліста з «битви екстрасенсів». Справжній закон Мерфі у дії – все погане, що може трапитись – трапиться.

   ­– Спокійно, чуваче, – я знову сів у крісло. Спинка чомусь просіла назад і я натиснув кнопку на боковинці, аби повернути її у комфортне положення. Крісло видало якійсь натягнутий металевий звук і завмерло. Здається механізм накрився і тут.

   – Ах ти дідько, твою наліво, ­ – я хвицнув рукою по столу і одразу почув звук, від якого у мене стрибнуло серце. Навіть не дивлячись на екран я знав, що побачу на підступній табличці – «помилка копіювання, вказаний вами шлях не існує, перевірте ваше USB-з’єднання».

   – Клас… – я відвернув монітор від вікна, і перевірив наявність файлів в теці на комп’ютері. Порожнеча. Зеро. За весь цей час він не скопіював жодного. Я знову встромив дріт у гніздо і відновив копіювання. Час закінчення невідомий, скопійовано нуль відсотків…

   – Як у нас справи? Стабільно погано.

   Від нервів та спеки я увесь змок. Футболка перетворилася на губку, що всотувала мою рідину, а я все ще не зміг випити ні краплі води. Дегідратація – то не є добре. Вентилятори у комп’ютерах та серверах запрацювали гучніше. Спека впливала і на них.

   – Головне, щоб вентилятори не…, – почав я крамольну фразу і одразу почув, як ці покидьки ламаються один за одним. – Та що ж коїться?! – я був готовий розплакатись.

   Терпіння – одна з чеснот моєї професії, але коли усі сили всесвіту проти тебе, то це може зламати навіть таких гранітних хлопців як я.

   Я відключив сервери, аби вони не перегоріли і подивився на монітор. Все ще нуль відсотків. А потім «блим» - і бісів синій екран смерті. А я ж так просив продюсера купити нам Mac, або хоча б встановити Linux.

   – Глибокий вдих, чуваче, глибокий вдих…, – я сідаю просто на підлогу, адже моє крісло не працює. Я хочу їсти, але певен, що якщо дістану кляту піцу з холодильника, то мікрохвильова теж піде у засвіти. Дивно, що холодильник досі працює…

   Спека стає нестерпною. Техніка випалює повітря і у маленькій кімнатці справжнє пекло. Піт заливає очі, а через нестачу кисню хочеться дихати частіше. Можливо час зробити перерву. Я підхожу до дверей і смикаю ручку, але нічого не відбувається.  Я смикаю ще, б’ю її , але результат незмінний – зачинено. 

   – Аааа…. , – кричу від безпорадності та задухи і помічаю дим, що просочується під дверима та через вікно. – Та що за клятий день! Випустіть мене звідси!

   Я хапаюсь за телефон, аби набрати когось і покликати на допомогу, але мережа відсутня. Інтернет теж накрився, через спеку, або через щось ще. Напевно це кінець.

  – Як тобі перше коло? – я не одразу розумію, звідки лунає голос.

   – Що?

  – Перше коло в пеклі, – створіння з маленькими ріжками дивиться на мене з монітора. За його спиною – полум’я, дим та пательні на яких стрибають тисячі бідолах. Крінжовий пекельний zoom.