Розділ 33. Медовий місяць

Місяць пролетів так швидко, що Яна іноді ловила себе на відчутті, немов час у цьому світі навмисно прискорився, щойно вони отримали можливість просто побути звичайною парою. Без постійного нагляду системи. Без завдань від неї. Чи потреби відігравати ролі.

Роман таки узяв відпустку, і вона автоматично зробила те саме, навіть не задумуючись ні про що. Все одно ця роботу, обов’язки, усе належало Яні Жук, а не їй справжній. І вперше за довгий час їй можна було розслабитися. Бо не потрібно нікого підміняти, ні під когось підлаштовуватися, ніхто не наказував йти відтворювати чужі емоції. Вона просто жила, і ця простота їй подобалася.

Вони подорожували країною, яка в цьому світі була єдиною, але від того не менш різноманітною. І Яна з подивом відкривала для себе, як легко можна звикнути до життя, в якому не потрібно рахувати витрати, обирати між “хочу” і “можу”, або відкладати бажання на потім. Дорогі готелі змінювали один одного: десь їй запам'яталися панорамні вікна, десь віяло затишком, а десь Яна сміялася через неймовірно королівський розмір ліжка. Ресторани дивували новими стравами, а пакети з брендовими речами з’являлися так невимушено, ніби це стало буденністю.

Вона пам’ятала момент, коли вперше спіймала себе на думці, що перестала дивуватися. Коли чергова сукня, подарована без жодного приводу, не викликала ніяковості, а лише тихе задоволення. Коли прикраси, які в її реальному житті були б недосяжною розкішшю, просто займали своє місце серед інших. Коли переліт приватним літаком з одного кінця країни в інший здавався не чимось неймовірним, а зручним способом не витрачати час.

Саме тоді й з’явилася ця небезпечна думка. Що повне заміщення героїні — це не так уже й погано. Що життя, яке їй дісталося тут комфортне, красиве і вона точно не хотіла ю від нього відмовлятися.

І що чоловік поруч — той, якого в її реальності ніколи не було і, якщо бути чесною із собою, ніколи не буде.

Ця думка не злякала. Вона осіла десь глибоко в душі, майже непомітно, але іноді, прокидаючись поруч із ним у черговому готельному номері, Яна кілька секунд дивилася у стелю, намагаючись згадати, де саме вони зараз. Та водночас ловила себе на небажанні повертатися до реального світу. Той здавався тьмянішим, складнішим, тоді як тут усе нагадувало казку, в якій хтось свідомо прибирав зайві труднощі.

Але разом із цим відчуттям приходило й інше. Тихе, настирливе, як фон, якого неможливо позбутися.

Так. Рано чи пізно це все закінчиться.

Система не зникла, не передумала і не забула про контракт. Вона вже чітко дала зрозуміти: повернення неминуче, і жодні домовленості, жодні пропозиції не змінять умов, під якими все починалося. Навіть якби Яна захотіла відмовитися від обіцяних грошей, навіть якби погодилася залишитися тут без жодної винагороди — це нічого б не змінило.

Ця думка іноді накривала раптово, посеред ідеального дня, коли сонце відбивалося у воді чистого гірського озера, коли вітер плутав волосся в степах, коли поруч лунав знайомий голос та сміх. У такі моменти всередині щось стискалося, і доводилося відвертатися, щоб не видати цього зрадливого суму.

Бо чим щасливішою вона ставала тут, тим болючішою здавалася перспектива прокинутися одного дня і зрозуміти, що всього цього більше немає.

Ні цих поїздок. Ні цього життя. Ні його. Романа.

Яна хотіла запам’ятати дрібниці, які стосувалися нього: як він дивиться, коли про щось думає, як звучить його сміх, як розслаблялося його обличчя уві сні. Ніби підсвідомо готувалася до того моменту, коли все це залишиться лише спогадом, таким самим нереальним, як і сам цей світ.

І водночас відмовлялася до кінця в це вірити. Бо поки тривав цей місяць, поки вони були разом, поки система мовчала і не втручалася — усе здавалося справжнім. Але від того не менш приреченим.