Розділ 30. Дорога, яка належить нам

Сонце вже не пекло так безжально, як удень, і після обіду разом із прохолодою до людей поверталися сили й настрій. Яна теж була у їх числі, більше не помираючи від бажання назавжди залишитися у номері із кондиціонером. Думки теж повертали свою ясність, поки вона стояла біля дзеркала й застібала годинник на зап’ясті.

Саме в цей момент у дверях з’явився Роман, недбало спершися плечем об одвірок, і в його позі вже читалася впевненість людини, яка щось задумала.

— Готова?

Вона підняла голову, трохи примружившись. У нього був новий сюрприз і з його розмахом мільярдера, фантазія дівчини одразу малювала щось масштабне й майже нереальне. Що на цей раз? Він орендував яхту? Чи цілий парк розваг тільки для них двох? В дорамах головні герої робили саме так.

— До чого саме?

У відповідь з’явилася лише загадкова усмішка. Погляд повільно ковзнув по ній — від світлих шортів до простої білої футболки — і, ніби переконавшись у чомусь своєму, він задоволено кивнув.

— Саме те, що треба. Ходімо, ти скоро усе побачиш, — жодної конкретики, лише додав ще більше інтриги.

Та вже за хвилин п'ять вони спустилися вниз до парковки готелю. Повітря вже стало трохи прохолоднішим, але все ще зберігало денне тепло, а вітер із моря приносив знайомий солонуватий запах.

Роман вийшов трохи вперед, та раптово зупинився й із легкою, майже хлопчачою радістю в голосі вказав убік.

— Ось.

Її погляд прослідкував за тим, куди він показував — і на кілька секунд просто завмерла. Перед ними стояв байк.

Великий, чорний, блискучий у денному світлі, ніби хижак, що відпочиває перед новим ривком. Метал відбивав м’яке сяйво, а хромовані деталі виглядали настільки ідеально, ніби їх щойно відполірували до блиску, аби покрасуватися.

Повільно повернувши голову, Яна подивилася на Романа, і пазл склався сам собою: тепер стало зрозуміло, чому він так наполегливо просив обрати щось зручне замість звичних суконь.

— Подобається? – його голосі прозвучала ледь помітна нотка очікування.

Вона вже зробила крок уперед, не відводячи погляду від байка, і зацікавленість у її очах була настільки очевидною, що відповідь прозвучала майже автоматично:

— Дуже, — тихо зізналася вона, проводячи поглядом по лініях корпусу. — Це навіть краще, ніж я очікувала.

І був ще один момент...

Думка про те, що деякі моменти в цій історії вже колись відбувалися, не полишала Яну навіть зараз, коли перед нею відкривався зовсім новий для неї досвід. У книзі Настя сідала на байк лише раз — тоді, коли дощ зіпсував усі плани, і він допоміг їй вчасно відвезти документи.

Раніше вони з Романом уже говорили про те, що час від часу доводиться проживати сцени, які він колись проходив із іншою дівчиною, і хоча обоє намагалися змінювати деталі, відходити від канону, не копіювати все до дрібниць, у Яни все одно залишався ледь відчутний осад, ніби вона торкається чогось чужого.

Саме тому зараз, дивлячись на байк перед собою, вона відчувала дивне, майже дитяче задоволення від того, що цей момент належить лише їм двом і нікому більше.

Роман простягнув їй шолом, і вона машинально взяла його, повільно повертаючи в руках, ніби намагаючись звикнути до думки про те, що за кілька хвилин сяде позаду і дозволить іншій людині контролювати, по суті, її безпеку. Легка складка з’явилася між бровами — досвіду в неї не було, а уява одразу підкинула кадри з фільмів, де байки мчать на шаленій швидкості, розрізаючи повітря.

Він, здається, без слів зрозумів цей настрій, бо спокійно, без жодного натиску пообіцяв їхати обережно, не перетворюючи цю поїздку на екстрим.

Цього виявилося достатньо.

Вже за хвилину двигун тихо загуркотів, віддаючи вібрацією крізь корпус, і Яна, обережно вмостившись позаду, спершу невпевнено обхопила його за талію. Потім, наважившись, притулилася щокою до його спини, відчуваючи тепло навіть крізь тканину сорочки.

— Готова? — долинув до неї голос, трохи приглушений через шолом на голові та шум мотора.

— Так. Поїхали.

Байк плавно рушив з місця.

Байк плавно рушив із місця, і перші хвилини дорога проходила крізь місто, де повз пропливали старі будинки з балконами, обплетеними виноградом, затишні кафе з відкритими терасами, люди, які неспішно гуляли вздовж набережної, насолоджуючись вечором.

Поступово усе це залишалося позаду. Вулиці розширювалися, байк міг рухатися вільніше, а повітря стало чистішим і свіжішим. Саме тоді перед ними відкрився краєвид, від якого перехоплювало подих.

Зліва тягнулося море. Темно-синє, з легкими сріблястими відблисками хвиль, по яких ковзало сонячне світло, а над водою кружляли чайки, розрізаючи простір криками. Уздовж берега здіймалися обриви, додаючи цій картині відчуття дикої, майже первісної краси.

А праворуч розлягалися поля. Безкраї, хвилясті, золотаво-зелені, і вітер пробігався по них так само, як по морю, лише інакше, сухіше, перетворюючи траву на живу хвилю, що рухалася в такт їхній швидкості.

Над усім цим простягалося величезне небо, настільки відкрите, що здавалося, ніби світ просто безкінечний.

Яна мимоволі міцніше обійняла Романа. Вітер ковзав по її руках, по ногах, по волоссю, яке вибивалося з-під шолома. Байк мчав вперед настільки плавно і легко, що в якийсь момент зникло відчуття дороги під колесами, залишилося лише відчуття польоту.

Ніби вони не їхали — а летіли.

Вона трохи нахилилася вперед, намагаючись перекричати вітер:

— Ромо!

— Мм?

— Знаєш…

Слова на мить застрягли, бо погляд ковзнув до горизонту, де море майже зливалося з небом. Ця картина була надто красивою, що їй здавалося, ніби вона зараз у казці.

— Я справді щаслива поруч з тобою! – нарешті видихнула вона, і в цих словах не було нічого зайвого, лише чисте відчуття моменту.

Він трохи міцніше стиснув кермо, але навіть не бачачи його обличчя, Яна була впевнена, що на губах з’явилася усмішка. Відповіді вона не чекала, знову притулившись до його спини.

Байк мчав далі дорогою між морем і степом, а їхні силуети повільно розчинялися в м’якому сяйві заходу сонця.