Розділ 29. Близкість

Сонце повільно сповзало до обрію, розливаючи по небу густі відтінки золота й фіолету. Хвилі тихо перекочувалися на березі та поверталися назад у темну воду, несучи з собою запах солі, водоростей і теплого літнього повітря. Десь у далині кричали чайки, а вітер, що йшов від моря, був м’яким і лагідним.

Невеликий ресторан просто на березі був порожній, якщо не рахувати офіціантів та повара. Рома сьогодні орендував його на цей вечір — і тепер серед десятка столиків освітленим залишався лише один. Білі ліхтарики, розвішані між дерев’яними балками тераси, кидали світло на скатертину, на келихи з шампанським і на тарілку з полуницею, що пахла так сильно, ніби її щойно зірвали з грядки. До цього вони вже встигли нормально повечеряти, тож зараз, можна сказати, залишився тільки десерт.

Неподалік стояв музикант і тихо грав на скрипці. Мелодія лилася повільно, м’яко вплітаючись з шумом хвиль.

Келих у тонких пальцях ледь помітно повертався з боку в бік. Вітер час від часу підхоплював її світле волосся, намагаючись розтріпати її ідеально укладене волосся, але вона не зважала і просто знову заправляла пасмо за вухо.

— Знаєш, — сказала дівчина, сидячи напроти Романа, — мені здається, що ти любиш перебільшувати. Як  і усі мільярдери з романів.

Чоловік підняв брову, питаючи, в чому саме. Довелося пояснювати, що нормальні люди не орендують ресторан на березі моря тільки для того, щоб повечеряти з дівчиною. В сценарії цього не було, тож Янине здивування було щирим, коли він привіз її в інше місто на березі моря на вихідні.

Він узяв полуницю з тарілки, повільно обірвав хвостик і лише після цього відповів:

— У них просто немає стільки грошей, як у мене.

Та сама полуниця опинилася біля її губ. Яна примружилася, але слухняно відкрила рот та відкусила половину. А потім закінчила і з другою половиною, наче випадково ковзнувши губами по пальцях чоловіка. В карих очах напроти спалахнуло небезпечне полум'я.

— Це ти зараз так виправдовуєш свою любов до показної розкоші? – спитала вона трошки грайливо.

— Ні. Я просто констатую факт.

Що ж. Туше. 
Вона тихо хмикнула й відпила шампанського. Напій був холодний, іскристий, а приємна кампанія робила його смак ще яскравішим.

Деякий час вони просто сиділи мовчки, слухаючи скрипку і шум хвиль. Потім Яна раптом нахилила голову і уважно подивилася на нього.

— Слухай… а коли ти закохався в мене?

Рома злегка здивовано кліпнув, його палець повільно постукав по нижці келиха, немов шукаючи правильні слова. Та врешті-решт знизав плечима, бо він і сам не знав. Коли живеш у світі, де один і той самий шматок життя повторюється знову і знову… усе поступово починає здаватися однаковим та втрачає сенс. І в якийсь момент ти просто перестаєш відчувати, що живеш.

Погляд його не відривався, ковзаючи по рисах обличчя навпроти, а на губах повільно з’являлася усмішка, у якій читалася м'яка іронія,  змішана з глибоким та світлим почуттям.

— А потім з’являєшся ти, перевертаючи усе догори-дригом.

Тихий смішок вирвався сам собою, адже весь цей хаос почався не з її появи, а з того, що система примудрилася прогавити настільки «дрібну» деталь, як уміння головного героя читати думки. І якщо вже бути чесною, то саме Яні доводилося розгрібати наслідки й намагатися втримати сюжет від повного розвалу.

Вона задумливо підчепила полуницю виделкою. Якщо говорити про сценарій... варто уточнити важливу деталь. Та не давала спокою вже деякий час.

— Поясни мені одну річ: навіщо ти погодився піти в ресторан святкувати підписання контракту, якщо прекрасно знав, чим це мало закінчитися за сценарієм?

— Хотів подивитися, як ти викрутишся.

Хитра усмішка, що з’явилася услід за відповіддю, змусила її завмерти.

— Що?

— Мені було цікаво, — продовжив він, уважно спостерігаючи за реакцією. — Ти так завзято намагалася штовхати сюжет у правильний бік, що я просто… не зміг втриматися.

— Тобто ти…

— Я не був п’яний.

Кілька секунд Яна просто дивилася на нього. Виходило, що він не лише чув кожну думку, а ще й свідомо вирішив погратися з нею.

— Ткаченко!!!

— Так?

— Я зараз серйозно розглядаю варіант кинути в тебе полуницею.

Та її погроза зовсім не злякала його. Навпаки,  замість реакції, на яку можна було б розраховувати, пролунало тихе, впевнене заперечення, що вона не зробить цього.

Ображений вираз на мить зробив її схожою на дитину, але навіть у цьому було більше гри, ніж справжнього невдоволення. Він мав рацію. Їй було цікаво, що чоловік скаже далі.

Рома трохи нахилився вперед, сперши руки на стіл та готовий був втамувати її цікавість. Але він сказав далі таке, що ледь не змусило вдавитися шампанським:

— Я спеціально притягнув тебе до себе тоді в ліжку.

— Що?!

— Щоб ти не втекла додому, — спокійно пояснив він, розводячи руками, ніби в цьому не було нічого особливого. — І щоб подивитися, що ти будеш робити.

Долоня мимоволі накрила обличчя, ніби це могло допомогти впоратися з почутим. Серйозно? Тягнути двох «п’яних» через усе місто, намагатися вкласти в ліжко, хвилюватися, щоб усе пройшло нормально — і виявляється, що в цей час він спокійно лежав і ставив експерименти?

Кілька секунд тиші розтягнулися на цілу вічність, наповнюючи атмосферу ледь вловимою напругою, перш ніж він знову заговорив, уже значно тихіше:

— Але вперше за увесь час я відчув себе живим просто обіймаючи тебе.

Її рука повільно опустилася, відкриваючи погляд, у якому ще жевріло обурення, але вже з домішками розгубленісті.

— Можливо, саме тоді я й закохався. А можливо — ще раніше.  – Послідувало грайливе підморгування. — Коли ти вдруге облила мене колою.

От знайшов, що згадати. Сам же знає, що то була вимушена міра! Або постраждала б його сорочка, або вона отримала розряд струму.

— Я подумав тоді, що ніколи не зустрічав жінку, яка з таким завзяттям намагається довести справу до кінця.

Легке роздратування все ж піднялося десь усередині, але солодкі зізнання таки врятували його від неминучої смерті. Певно, донести за допомогою одного погляду своє невдоволення таки вдалося. Бо він підвівся, обійшов стіл і зупинився зовсім поруч. Теплі пальці обережно торкнулися щоки, відводячи неслухняне пасмо, яке знову лізло до обличчя через пориви вітру.