Розділ 26. Обов’язковий етап

Захід проходив у заміському ресторані, який родина Ткаченків орендувала для благодійного вечора. Усе навколо виглядало стримано й водночас розкішно: м’яке світло кришталевих люстр розливалося по залі, жива музика тихо лунала з боку невеликої сцени, а офіціанти в білих рукавичках рухалися між гостями майже безшумно.

Яна стояла біля дзеркала в холі й намагалася не дивитися на власне відображення надто довго. Сьогодні зовнішній вигляд подобався на усі сто відсотків. Сукня кольору розплавленого срібла м’яко облягала фігуру, підкреслюючи лінію талії, волосся спадало на плечі легкими хвилями, а макіяж цього разу був стриманішим, ніж зазвичай. Система не заперечувала проти такого вибору, і Яна скористалася цим, щоб не робити звичний “гламурний максимум”, який міг би виглядати надто яскраво і привертати зайву увагу.

— Ти прекрасна, — тихо сказав Роман.

Він зупинився позаду, поклавши руки їй на талію, і нахилив голову, щоб поцілувати оголене плече.

— Дякую, — пробурмотіла вона і почервонілі щоки видали її зніяковіння.

— Мені хочеться, щоб усі побачили тебе такою. І водночас хочеться сховати від зайвих очей.

Яна повільно розвернулася до нього і опинилася просто в його обіймах.

— І що ж ти бачиш? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Привабливу жінку, з якою я планую майбутнє.

Серце пропустило удар і їй здавалося, що вона забула, як дихати. От як можна так спокійно говорити подібні речі? У поєднанні з його серйозним поглядом і бездоганними рисами обличчя це було майже небезпечно. Такі фрази в його виконанні можна було сміливо вважати зброєю масового ураження.

— Ткаченко, ми просто йдемо на вечерю, а не під вінець! – сказала вона, намагаючись звучати легковажно.

— Для моєї мами це майже одне й те саме, — серйозно відповів він, але в очах блиснула іронія.

Разом вони зайшли до великої зали. На обличчі Романа одразу з’явилася знайома маска впевненого і зібраного генерального директора, того самого чоловіка, якого поважали і трохи побоювалися підлеглі та партнери. Проте його рука й далі міцно тримала Янину, ніби нагадуючи, що поруч із нею він зовсім не намагається тримати дистанцію.

Ледь помітним кивком він вказав на центральний стіл, біля якого вже стояли його батьки.

Яна одразу зрозуміла, що високий стриманий чоловік із легкою сивиною на скронях був батьком Романа. Зовнішністю її хлопець більше нагадував матір, проте манера триматися, спокійна впевненість і майже відчутна аура авторитету без сумніву перейшли до нього саме від батька.

Поруч стояла знайома їй жінка — мати Романа. Сьогодні на ній була вишукана сукня глибокого темно-синього кольору, а волосся було зібране у високий акуратний пучок. Здавалося, що її обличчя зовсім не торкалася рука візажиста, проте водночас на ньому не було жодного недоліку.

— Мамо, тату, — чоловік зупинився перед ними. Його голос звучав рівно, але вона відчула, як його пальці трохи сильніше стиснули її долоню. — Хочу вас познайомити. Це Яна. Моя дівчина.

Моя дівчина.
Від цих слів на її щоках вдруге за вечір з’явився рум'янець, але цього разу Яна навіть не намагалася приховати задоволення. Усередині з’явилося дивне, тихе відчуття гордості, ніби він щойно заявив про щось дуже важливе.

Мати Романа на секунду завмерла, ніби перевіряючи, чи не почулася їй. А потім її обличчя буквально розквітло.

— Нарешті, — тихо, майже з полегшенням вимовила вона. — Минулого разу ми так і не встигли нормально познайомитися. Мене звати Любов Семенівна, але ти можеш називати мене мамою.

— Я... це якось занадто швидко, – зніяковіло відповіла дівчина.

— Усе нормально. Я така вдячна тобі, бо Роман нарешті почав зустрічатися після стількох років самотності! Я вже почала думати, що мій син або одружений на роботі, або щось від нас приховує.

— Мамо… — він важко зітхнув.

Проте продовжити він не встиг, бо батько вже простягнув Яні руку для привітання.

— Радий знайомству. Я — Ігор Валентинович. І якщо ти витримала мого сина більше місяця, то вже заслуговуєш на повагу.

— Тату! — тепер уже обуренно вигукнув Роман.

Яна розсміялася, і напруга, що не відпускала від самого початку вечора, нарешті розсіювалася. У книгах про мільярдерів і генеральних директорів батьки головного героя майже завжди виступали проти стосунків із дівчиною з простої родини. Але Ткаченки, схоже, навіть не розглядали такої можливості. Вони прийняли її напрочуд легко і вже ледь не вважали власною донькою.

— Насправді він тільки здається крижинкою, — усміхнулася білявка, згадавши деякі події минулих днів. — А так у нього золоте серце.

— О, ти вже встигла це помітити, — змовницьки підморгнула Любов Семенівна.

Вечір минав несподівано легко. Допомогло ще й те, що його батьки не ставили незручних запитань, не влаштовували перевірок і не розглядали її з голови до ніг, намагаючись знайти недоліки. Мати кілька разів торкалася Яниної руки, розпитуючи про роботу, про захоплення, про плани на майбутнє. Батько уважно слухав, іноді схвально киваючи, а потім вибачився і відійшов до іншого столу, щоб поспілкуватися зі знайомими та діловими партнерами.

Роман пішов разом із ним, і коли вони відійшли на достатню відстань, мати тихо сказала:

— Він п’ять років був сам. Після закінчення… складних стосунків...

Вона не стала заглиблюватися в подробиці, але вона й так зрозуміла, що колишня дівчина залишила після себе дуже неприємний слід. Про це також згадувалося в книзі «Мій бос - моя спокуса», тому їй чудово відомо, що за фрукт його колишня, разом з другом Романа, з яким та зраджувала.

— Ми вже почали хвилюватися. Думали, може, з ним щось не так.

— З ним усе добре, — поспішила відповісти Яна, хоча вони з Романом ще навіть не дійшли до пікантних сцен.

Втім, у яких історіях про СЕО головний герой міг виявитися імпотентом? Отож бо й воно.

— Тепер я бачу, — усміхнулася жінка. — Коли він дивиться на тебе, у нього зовсім інший погляд.

Яна відчула, як у грудях щось м’яко стиснулося від щастя.