Розділ 22. Його вибір

Піднімаючись сходами до її квартири, вона раптом відчула дивне хвилювання, ніби вперше приводила когось у свій простір. Відчинивши двері, Яна пропустила його всередину й швидко пройшла до кімнати, щоб сховати розкидані речі на ліжку.

Роман тим часом неквапливо оглядався. Його погляд ковзнув по стінах, простій кухні, старенькому дивану, книжковій полиці, що давно потребувала заміни.

— Я чомусь очікував зовсім інше, — зізнався він.

— Чого саме? — насторожено перепитала вона, дістаючи з шафи валізу.

— Щось більш… гламурне. Новий ремонт, дизайнерські меблі. Ти виглядаєш так, ніби любиш блиск і дорогі речі.

Яна закотила очі, складаючи речі. Що за стереотипи?

— На зарплату секретарки, навіть генерального директора, важко дозволити собі дизайнерські апартаменти, — сказала вона, не стримуючи іронії. — Більше половини грошей іде якраз на те, щоб виглядати відповідно до статусу компанії. Костюми, салони, косметика. Інакше мене б уже давно попросили звільнити місце.

Послідував мовчазний кивок голови, і в його погляді не було ні осуду, ні насмішки — лише розуміння. Але наступної миті додав, що їй не потрібно це все.

— Що саме?

— Гламурний та ідеальний образ. Ти й так гарна.

Її руки завмерли над речами у валізі. Погляд повільно піднявся вгору. Що не кажіть, а приємно чути подібні слова від привабливого чоловіка.

— Це комплімент від генерального директора чи від чоловіка, який щойно вирішив мене переселити до себе? — у голосі з’явилася легка іронія, за якою вона хотіла приховати збентеження.

— Від чоловіка, — не збирався він ухилятися від прямої відповіді. — І я не “вирішив”. Я запропонував. Ти маєш право відмовитися.

Кілька секунд в кімнаті панувала тиша. Погляд затримався трохи довше, ніж варто було б, перш ніж вона тихо зітхнула й повернулася до валізи. Косметика, дрібниці для щоденних ритуалів — усе швидко опинилося всередині, після чого закрила кришку.

— Добре, Романе. Але це тимчасово.

Він забрав у неї валізу, ніби робив це неодноразово і для нього подібні речі звичні.

— Тимчасово, — погодився він.

І хоча обидва розуміли, що рішення продиктоване страхом перед системою, у повітрі між ними було щось ще. Не повністю сформоване, але тепле й зовсім не схоже на вимушений захід безпеки.
***
Наступний ранок видався спокійним.
Яна сиділа за кухонним столом у піжамі, повільно помішуючи матчу й спостерігаючи, як акуратними рухами чоловік намазує маслом тост, зверху кладе акуратні скибки авокадо, ще мить — і додалося варене яйце. 
Сонячне світло ковзало по світлій стільниці, у повітрі змішувався аромат обсмаженого хліба, і сама атмосфера огортала теплом, до якого легко звикнути.

— Ти скоро в мені дірку просвердлиш поглядом, — не піднімаючи погляду, зауважив він.

— Просто дивуюся, що генеральний директор вміє готувати сніданок, — усміхнулася вона.

А про себе відзначила, що насправді ж увагу притягувало зовсім інше. Його краса зовсім не тьмяніла, а тільки сильніше розквітала в домашньому одязі. Біла футболка облягала накачене в міру тіло й відкривала вид на біцепси. Сірі штани хоч і здавалися звичайними, але добре контрастували з футболкою. А розпатлане русяве волосся час від часу відкидалося назад звичним рухом.
І чомусь саме ця недбалість робила картину ще більш спокусливою.

— У мене широкий спектр навичок, Жук.

Вона тихо пирхнула й відпила свій напій. На мить усе здалося таким… нормальним. Наче не існувало жодної системи, провалів у пам’яті чи чужого контролю, який змушує псувати життя іншим. Наче це звичайний ранок — для двох людей, що просто вирішили жити разом, ділити кухню, сніданки… і згодом разом поспішати на роботу.

Ця думка змусила її затримати подих.
Пара.

Вона боялася думати так про них. Але дивно приємне відчуття вже зароджувалося глибоко в серці.

Тарілка з тостом опинилася перед нею. Роман сів навпроти і їхні коліна ледь торкнулися під столом. Такі прості дії змусили її щоки зрадницьки червоніти.

— Про що задумалася? — спитав він, уважно дивлячись на неї.

— Про те, що це підозріло схоже на сімейне життя, — чесно відповіла вона. Не мало сенсу приховувати від нього те, що він й так міг почути в її думках.

Ледь помітна усмішка ковзнула його губами, але сказати щось у відповідь він не встиг.

У двері подзвонили.
Обидва синхронно підвели голови.

— Ти когось чекаєш? — у голосі з’явилася настороженість.

— Ні, — коротко відповів чоловік, уже підводячись. — І мою адресу знають обмежене коло людей.

Він пішов до передпокою, а Яна, вагаючись, теж підвелася й виглянула з кухні. Почулося, як відчиняються двері.

— Мамо? — в голосі Романа з’явилося здивування. — Що ти тут робиш?

— Вирішила перевірити, чи ти ще живий, — пролунав жіночий голос, упевнений і трохи іронічний. — А то на дзвінки відповідаєш рідко.

— І я з нею! — радісно додав знайомий голос.

Яна в той момент не знала, куди себе подіти. Залишитися тут? Тоді зустріч неминуча. Сховатися? Для цього доведеться вийти в коридор — і шанс залишитися непоміченою стрімко наближався до нуля.

Поки вона метушилася, жінка років п'ятидесяти, чиї риси обличчя та уважний погляд дуже нагадували Романа, вже зайшла всередину.

— Ми ненадовго, — сказала його мати, хоча вже знімала пальто.

— Я не запрошував вас заходити, — стримано відповів чоловік, намагаючись перегородити прохід.

Богдан легко відсунув його руку й рушив далі — аж поки не завмер на місці. Його очі шоковано округлилися.

— Ма! — він різко тицьнув пальцем у перелякану дівчину, яка застигла посеред кухні. — Я ж тобі казав! Брату справді подобається Янка! Тому вона й накричала на мене! Та він навіть її стіл переніс у свій кабінет. А тепер вони ще й живуть разом!

У квартирі запала тиша.

Яна кліпнула, намагаючись усвідомити почуте. Звідки він знає про стіл? Погляд метнувся до Романа, але той уже дивився на брата так, ніби всерйоз обмірковував, чи можна запхати йому в рота якусь ганчірку, аби змусити замовкнути.