Розділ 21. Захист чи контроль?

Проблема полягала в тому, що на цьому все не закінчилося.

Увечері Роман відвіз її додому й поїхав лише після того, як переконався, що вона дійшла до під’їзду. Яна вже стояла перед дверима, а ключ майже торкнувся замка, коли світ перед очима раптом згас і свідомість потягло кудись геть.

Клац.

Наступної миті замість знайомих коричневих дверей перед очима з’явилося дзеркало. Навколо було надто яскраве освітлення, тож довелося на мить примружитися й відвести погляд убік, щоб не сліпило в очі. Коли зір звик, у полі зору виринула золотиста вивіска з написом «LUX FACE».

Жодного уявлення, що збирається тут робити, не було. Втім, тіло впевнено рухалося вперед. Усередині вона привіталася й навіть усміхнулася адміністраторці з такою природністю, ніби вони давно знайомі.

— Добрий день, — відповіли їй  так само привітно. — Ви на збільшення?

На збільшення чого саме — вона навіть боялася уточнювати. Варіант із грудьми одразу відпав, бо салон не надавав таких послуг, а от її губи опинилися під реальною загрозою. Від цієї думки Яну накрила хвиля паніки, адже збільшувати їх більше не планувала.

— Так, – замість відмови, вона вкотре усміхнулася. Було б чому радіти!

— Проходьте, — солодко відповіла адміністраторка й жестом вказала на двері кабінету.

Можливо, цього разу відчай просто досяг межі. А можливо — вона нарешті почала чинити опір по-справжньому. Проте Яна відчула, що приходить до тями.

— Я… відмовляюся, — вирвалося в неї в ту мить, коли рука вже лягла на ручку, але двері ще не відчинилися.

— Перепрошую? — адміністраторка здивовано кліпнула.

— Я відмовляюся від послуги, — повторила білявка, і хоча її голос тремтів, цього разу він був її власним. — І йду.

Невидима сила потягнула вперед, намагаючись проштовхнути всередину. Ноги зробили крок у потрібному напрямку, однак Яна вперто вчепилася в одвірок, відчуваючи, як напружуються пальці. Так просто вона здасться!

— Ні, — прошепотіла дівчина, а потім уже голосніше повторила для системи, чи хто там не припиняв спроб взяти під контроль її життя: — Ні!

— Пані, — адміністраторка почала нервово усміхатися, явно не розуміючи, що відбувається. — Що ви робите?

— Я сказала ні! — вигукнула Яна, хапаючись за найближчий стілець, який стояв поруч з кабінетом, потім за наступні двері, за горщик із квіткою, який ледь не впав на підлогу.

Відвідувачі салону розгублено спостерігали за цією сценою, і в їхніх очах вона, без сумніву, виглядала божевільною. Проте їй було байдуже до чужих поглядів, бо зараз всередині неї буквально точилася боротьба за власне обличчя. Тиск не зник повністю, але став слабшим, ніби сигнал у поганому інтернет-з’єднанні почав перериватися.

Скориставшись цією миттю, Яна вислизнула з приміщення й, тремтячи, майже бігцем подалася геть. Вона рухалася вздовж стін, торкаючись поручнів, стовпів — будь-чого, що могло дати відчуття опори. Діставшись найближчої лавки, важко опустилася на неї й тремтячими руками дістала телефон.

Пальці не слухалися, але їй вдалося набрати єдиний номер, який зараз мав значення.

— Романе, — видихнула вона, почувши після довгих гудків його голос. — Забери мене, будь ласка.

На тому кінці запала коротка тиша, однак коли він заговорив, його голос був спокійним і зібраним. А ще від нього не прозвучало жодних зайвих запитань.

— Де ти зараз?

Яна підняла погляд на вивіску магазину й сказала чоловікові назву.

— Я виїжджаю, — без вагань прозвучала його відповідь. — Тримайся. Я скоро буду.

— Ага, тримаюся… за лавку, — спробувала пожартувати вона, хоча в голосі все ще було чутно тривогу й хвилювання через пережите.

— Молодець. Чекай мене там, — його тон був таким теплим і впевненим, що Яна мимоволі усміхнулася.

Вона притиснула телефон до грудей і пообіцяла собі зробити все можливе, щоб протистояти контролю ще трохи, дочекатися Романа і не дозволити системі знову вирішувати за неї.

***
Неподалік зупинилася знайома чорна машина, і Яна нарешті з полегшенням відпустила лавку, за яку досі трималася. Вона рушила назустріч Роману, прагнучи якомога швидше опинитися поруч.

— Ти ціла? — запитав чоловік. Він зупинився напроти неї, швидко оглянувши її з голови до п’ят.

— Ага, як і мої губи, — нервово відповіла Яна, намагаючись усміхнутися. — Я не розумію чому системі так конче потрібно було їх збільшити.

Він ледь стиснув щелепи, але нічого не сказав про вибрики системи. Лише відчинив дверцята машини.

— Сідай. Зараз поїдемо до тебе.

— До мене? — вона отетеріло кліпнула, але все ж послухалася. У салоні потягнулася до паска безпеки, та він виявився швидшим і сам її пристебнув. — Я думала, ти відвезеш мене додому.

— Саме це я і сказав, — спокійно відповів він, сідаючи на водійське сидіння і заводячи двигун. — Ми поїдемо до твоєї квартири, ти збереш необхідні речі, а потім переїдеш до мене.

Яна різко повернулася до нього. Такий поворот подій став несподіванкою.

— Що значить “переїду”?

— Те й значить. Тимчасово, — уточнив він рівним голосом. — Поки ми не зрозуміємо, як з системою боротися.

Вона вже відкрила рота, щоб заперечити, але слова так і не сформувалися. У пам’яті сплив момент у салоні, коли тіло більше не підкорялося їй. У своїй квартирі вона була сама. Ніхто не почув би її крик, якщо системі прийде на думку позбутися від недолугого хоста. 
Уявлення про те, що наступного разу її можуть змусити вийти у вікно, змусило здригнутися.

— Це занадто, — тихіше сказала вона, хоча й без колишньої впевненості.

— Занадто – це коли тебе тягнуть щось робити з власним тілом проти твоєї волі. А це – запобіжний захід, — озвучив він цілком розумний аргумент.

Зітхнувши, Яна відвернулася до вікна та  спостерігала, як вечірнє місто пропливає повз.

— Ти ж розумієш, що ми не можемо бути разом двадцять чотири години на добу?

— Можемо спробувати, — звучало так, наче для нього це новий виклик, який він готовий прийняти. Ага, ситуація зі столом їй чудово дала зрозуміти, що для нього немає нічого неможливого. — Принаймні поки система не навчиться поважати особисті кордони.