Розділ 19. Що робити, коли ти – це не ти?

Квартира Романа виявилася саме такою, якою вона її уявляла… хоча звідки взялося це уявлення, пояснити не виходило.

Озираючись довкола, вона з дивною впевненістю відзначала знайомі деталі: стриманий, майже аскетичний дизайн коридору, світлі стіни у вітальні, темні шафки, ідеально рівний диван без жодної складки чи плями. Журнальний столик стояв посеред кімнати кристально чистий, і чомусь їй точно було відомо, що на нього не варто класти нічого зайвого. Роман не терпів безладу — у його світі кожна річ мала своє місце.

Стоячи посеред вітальні, вона розуміла це так само ясно, як власне ім’я. Жодного логічного пояснення не знаходилося: бувати тут раніше не доводилося, розповідей, які могли б просто домалювала картину з уривків розмов, вона не пригадувала. Та все ж це не виглядало як фантазія, а скоріше нагадувало спогад.

Роман мовчки пройшов на кухню, налив у склянку води й подав їй. З вуст дівчини майже злетіла відмова, але достатньо було зупинити погляд на власних пальцях, що зрадницьки тремтіли, аби ця думка зникла. Обхопивши прохолодну склянку обома руками, ніби та була її рятівним якорем в цьому хаотичному світі, кілька секунд Яна просто мовчала, збираючись із думками.

— Ви що… — зірвався з її губ тремтливий шепіт, хоч вона й докладала зусиль, аби говорити рівно. — Слідкували за мною?

— Ні. — Відповідь пролунала одразу, без паузи, без найменшого сумніву.

Роман жестом запропонував їй сісти на диван, а сам опустився поруч, залишаючи між ними невелику, але відчутну відстань.

— Тоді як ви знали, де я буду? — Яна більше не могла стримувати емоції та купу запитань, які крутилися у неї в голові. Вона підозріло примружилася на нього. — Я могла піти куди завгодно.

Він кілька секунд мовчав, уважно дивлячись на неї, ніби зважував, чи готова вона почути правду.

— Мені не потрібно було за тобою стежити, — зрештою таки промовив чоловік. — Я просто знав.

— Звідки?

— З твоїх думок.

Сенс почутого не дійшов одразу, ніби слова пройшли повз вуха і лише за мить повернулися назад, приносячи їй осмислення.

— …Що? З думок? — перепитала вона, і в голосі прозвучала недовіра, змішана з нервовим сміхом. — Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

Тремтіння в руках посилилося, і склянка в долонях на мить здалася чимось чужорідним. Ні, це не мало сенсу. Такого просто не буває. Навіщо взагалі вигадувати подібне? Безглуздий експеримент? Може, комусь на спір програв? Ага, оце більш реальний варіант.

Вона похитала головою, намагаючись повернути ґрунт під ногами.

— Ми не в фільмі про супергероїв. У реальному житті таке неможливо. Я відмовляюся вірити в…

— Тобі наказали зіпсувати побачення Павлюк і Кравченка, — з дратівливим спокоєм перебив чоловік її. — Ти мала підставити підніжку офіціантці, щоб та впустила піднос. І називала себе маріонеткою.

Яна відчула, як з обличчя повільно сходить кров. Уголос вона ніколи цього не вимовляла. Жодного разу. Якщо він зараз відтворював її внутрішні слова з такою точністю, то варіантів залишалося небагато. Він справді має здатність читати думки.

— Це відбувається вже давно, — продовжив Роман, ніби йшлося про щось буденне, а не про повний крах її уявлень про реальність.

— Давно? — перепитала вона, насилу зібравшись із силами. — З якого саме часу?

Він підсунувся ближче, корпус нахилився вперед, лікті вперлися в коліна, а погляд залишився зосередженим і уважним, не відпускаючи ні на секунду.

— З того ранку, коли ти прийшла в офіс і подумала, що я “заслуговую на роль головного героя”. А ще про те, що “персик на тверду п’ятірку”.

В цих словах не було докору. І сам Роман не здавався роздратованим. Скоріше, він отримував задоволення від усієї ситуації.

Яна відчула, як щоки зрадницьки спалахнули жаром. Про що він говорить? Коли вона могла думати… про його персик? Ні, це абсурд. До сьогоднішнього дня все було абсолютно нормально. Ткаченко був для неї лише начальником — вимогливим, іноді холодним, але нічим більше.

— Ти постійно обговорювала з якоюсь системою сюжет, канон і головних героїв, — без змін рівної інтонації в голосі, говорив Роман. — Казала, що ти тут тимчасово. Що виконаєш завдання, повернешся у свій світ і отримаєш гроші.

Дівчина повільно звела брови до перенісся, намагаючись осмислити сказане. Усе перетворювалося на хаотичну мішанину, але мозок раптом вчепився за одну фразу — “повернешся у свій світ”. Вона мимоволі затримала подих. Це означало… що вона не звідси?

Ідея звучала настільки неприродно, що першою реакцією стала майже дитяча, абсурдна асоціація — щось про інопланетян, про чужі планети, про повну нереальність того, що відбувається.

Тихий смішок розрізав тишу ще до того, як ця думка встигла оформитися остаточно.

— Ні, Жук, ти не інопланетянка, — сказав він із легкою іронією. — Ти з реального світу. А цей — навпаки, вигаданий. Історія, написана кимось. Книга. Навіть я — лише персонаж на її сторінках.

У кімнаті запанувала глибока тиша. Яні здавалося, що вона чує стукіт власного серця, який віддавав у скронях. Проблеми змінюють одна одну швидше, ніж вона встигає дихати. Ледь встигнувши обдумати новину про те, що бос чує її думки, що вона з іншого світу, а тепер виявляється, що цей світ книжковий? Що в дідька відбувається?!

Першим заговорив саме він.

— Після тімбілдингу я перестав тебе “чути”, – у повітрі з’явилися іронічні лапки, намальовані коротким рухом пальців, – так, як раніше. Твої думки стихли, зникли суперечки з системою, тебе більше не змушували підміняти інших героїв. Я вирішив, що система просто зникла.

Він зробив паузу, вдивляючись у її обличчя.

— А сьогодні ти почала робити речі, яких за кілька хвилин уже не пам’ятала. Говорила так, ніби це не ти.

Нігті врізалися в шкіру долонь різкіше, ніж вона сама того хотіла, але хватка лише посилилася, ніби цей біль міг допомогти втриматися за щось реальне. Усе почуте звучало як абсурдний сценарій дешевого фантастичного фільму, проте жодна частина її свідомості не могла знайти логічного спростування.