Розділ 18. Маріонетка.

Яна не планувала ні за ким стежити. Принаймні свідомо.

Після шостої вечора вона просто вийшла з офісу, неквапливим кроком рушила у бік своєї зупинки та думала про дрібниці, які потрібно купити в магазині біля дому. Однак в якийсь момент раптом усвідомила, що стоїть навпроти незнайомого кафе й пильно дивиться крізь вітрину. Її погляд був настільки нерухомим і зосередженим, що якби вона побачила себе збоку, то, напевно, сама б злякалася.

За кілька секунд до неї дійшло, що вона вп’ялася очима в столик біля стіни, за яким сиділа знайома пара. Юра щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи, а Настя щиро сміялася, нахилившись ближче до нього. Перед ними стояли чашки з кавою, тарілка з тістечками — усе виглядало природно й правильно.

Неправильною тут є лише вона. Третя зайва, якої на побаченні двох закоханих людей бути не повинно.

«Навіщо ти тут?» — подумки запитала Яна, не до кінця розуміючи, звертається вона до себе чи до когось іншого, чия присутність у її свідомості залишалася мовчазною.

Відповіді, звісно, не пролунало. І вона не знала, чого чекала — що хтось чемно пояснить їй мотиви цих дивних вчинків? Проте наступної миті ноги самі рушили вперед. Вона не відчувала, що керує тілом, але принаймні залишалася притомною і могла усвідомлювати те, що відбувається.

Яна переконувала себе, що просто зайде всередину, купить каву й одразу піде. Нічого більше.

Дзвін дзвіночка над дверима пролунав надто гучно, змусивши її здригнутися. Здалося, що цей звук видавав з головою та привертав небажану увагу. Той, хто перехопив контроль над її тілом, немов трохи зглянувся над нею, й дозволив попрямувати до барної стійки та зупинитися там. Ще й відвернувшись спиною до столика Насті. Але серце все одно калатало так сильно, що віддавало у вухах.

Та розслаблятися було зарано. У свідомості раптом чітко й холодно прозвучала думка: «Йди вперед».

Було не зрозуміло, навіщо їй це робити, але в цей момент помітила офіціантку, що закінчила прибирати сусідній з Настею та Юрою столиком й обережно ставила тарілки на тацю. Картина склалася миттєво, через що її кинуло в холодний піт.

Ні. У цьому вона брати участі не буде.

Схопившись долонями в край барної стійки так сильно, що кісточки побіліли, дівчина вперто намагалася не слідувати злобним планам. Тіло напружилося, наче вона з останніх сил тримається за кволу й слабеньку гілочку, стоячи на краю обриву.

Наступна думка прозвучала різкіше, майже наказово, але водночас була замаскованою під здоровий глузд: щоб вона зробила крок, не витрачаючи сили на безглуздий опір та дозволила всьому статися так, як “потрібно”.
І, всупереч її волі, нога смикнулася вперед.

— Я не хочу… — видихнула Яна, хапаючись за спинку найближчого стільця. Інша долоня ковзнула по холодній поверхні столу, але зачепитися ні за що не встигла.

З боку це, напевно, виглядало дивно: гламурна дівчина в підборах, яка раптом притулилася до стільця, ніби той — її останній порятунок. Проте замість порятунку вона лише незграбно потягнула його за собою. Ніжки стільця заскреготали об підлогу, привертаючи увагу присутніх.

Настя вже помітила її. Вона здивовано підняла брови, немов безмовно запитуючи, що Яна тут робить. І треба було ж зараз тій самій офіціантці проходити повз з тацею. У голові чітко сформулювався наказ: підставити їй ногу й дозволити всьому цьому добру звалитися просто на Юру.

Відчуття було нестерпним.

Бути маріонеткою в чужих, невидимих руках — найжахливіший досвід, який їй доводилося переживати. Спочатку вона заперечувала, намагалася чинити опір, сперечалася з цією силою, але тепер протест повільно перетворювався на відчайдушне благання зупинитися.

Невидимий ляльковод не збирався відступати.

Контроль остаточно вислизнув. Пальці розтиснулися самі, випускаючи спинку стільця, корпус хитнувся вперед, а нога слухняно ковзнула вбік, займаючи саме те місце, де за мить мала пройти офіціантка. Усередині все похололо. Яна вже майже змирилася з неминучим і подумки попросила вибачення у Юри за те, чого ще не сталося, але що ось-ось мало статися через неї.

І раптом усе змінилося.

Чиясь сильна рука різко підхопила її, світ перевернувся, а підлога чомусь віддалялася. За секунду вона вже опинилася перекинутою через плече, немов якийсь мішок з картоплею. Знайомий аромат парфумів вдарив у ніс, і саме ця впізнаваність не дала паніці остаточно захопити її. Навпаки, крізь шок пробилося майже абсурдне полегшення.

Роман.

— Що ви робите?! — вигукнула вона більше для вигляду, ніж із реального протесту. — Поставте мене негайно!

— Замовкніть, — коротко й стримано відповів він. — Інакше всі подумають, що я вас викрадаю.

Чоловік швидко попрямував до виходу, не звертаючи уваги на здивовані погляди відвідувачів кафе, які, без сумніву, вже будували свої версії побаченого. Краєм ока Яна встигла помітити, як Настя підвелася зі стільця, широко розплющивши очі, а Юра нахилив голову на бік і з нерозумінням дивився їм услід.

Двері кафе зачинилися за ними, відсікаючи шум й приємний запах випічки. На вулиці прохолодне повітря трохи привело до тями.

Тверда поверхня під ногами з’явилася раптово, коли біля машини її поставили на землю. Однак ця коротка свобода виявилася оманливою, бо долоні одразу лягли на плечі, утримуючи на місці.

— Ви їдете зі мною, — просто сказав він, однак у його голосі не було й натяку на запитання.

— Я не можу…

Яна спробувала вирівняти дихання, але в голові все ще пульсували чужі накази повернутися, завершити розпочате, виконати те, що від неї вимагали. Здавалося, ще трохи — і череп просто не витримає цього тиску.

— Мені треба… мені не можна…

— Можна, — перебив він, не підвищуючи голосу. — Ми поїдемо, і все це втратить значення.

Не даючи часу вигадати нові заперечення, він відчинив дверцята й майже силоміць посадив її на пасажирське сидіння. Рухи були швидкими й чіткими; він навіть сам пристібнув їй пасок безпеки, ніби боявся, що вона спробує вислизнути й це зможе її затримати.