Розділ 17. Коли твій рот живе окремим життям.

Повернувшись на робоче місце, Яна поринула в роботу, зосередившись на звичних завданнях. В цей момент двері приймальні відчинилися, але вона не встигла підняти голови, лише краєм свідомості відзначила звук кроків і характерний шум принтера з коридору.

А потім усе обірвалося.

Ніби хтось акуратно стер із її пам’яті кілька хвилин життя, залишивши замість них стерильну порожнечу.

— Жук… — долинув до неї голос, глухий і віддалений, наче крізь товщу води. — Жук, що ви таке кажете?

Моргнувши кілька разів, Яна відчула короткочасний біль в скроні. З’явилося стійке відчуття, що мить тому її душа знаходилася в іншому місці, а зараз її силоміць штовхнули назад у власне тіло.

— Що? — власний голос прозвучав хрипко й неприродньо.

Перед нею стояв Роман Ігорович. Ба більше, його обличчя знаходилося надто близько, а пальці міцно, але обережно стискали її лікоть, утримуючи, ніби вона могла вирватися й кудись побігти. На дні карих очей читалася напруженість, однак там не було місця для гніву. Ймовірно це була напруга через тривогу за людину.

— Вам недобре? — запитання прозвучало уже спокійніше.

Яна хотіла відповісти, але її погляд ковзнув униз — і серце стиснулося від побаченого.
На підлозі сиділа Настя. Світла сорочка прилипла до тіла, тканина потемніла від рідини, а на ній проступали дивні зеленкуваті плями. Волосся злиплося й спадало на плечі неохайними пасмами.

Що сталося? І як вона взагалі опинилася в центрі подібної сцени?

Яна розгублено озирнулася довкола. Вони все ще знаходилися в приймальні. Отже, Настя прийшла сюди… Але що далі?

Її пальці раптом стиснулися, і тільки тепер вона усвідомила, що щось тримає в руці. Повільно опустивши погляд, Яна побачила порожню чашку. Перед тим, як їй відбило пам'ять, там була недопита матча.

Голова різко запаморочилася. Як вона могла зробити настільки ганебну річ? Настя працювала в «Ткаченко Логістик» усього кілька тижнів, але вже було зрозуміло, що дівчина вона не конфліктна. Навряд чи могла сказати щось таке, що спровокувало б Яну вилити на неї свій напій.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла білявка. — Я… я не…

— Жук, — перебив її душевні метання Роман, і в його голосі з’явилася твердість. — Ви щойно сказали, що Анастасія Володимирівна не заслуговує тут працювати. І що їй не варто мріяти про мене.

Переконавшись, що Яна більше не хитається й не виглядає так, ніби ось-ось знепритомніє, Роман відпустив її лікоть і нахилився до Насті, допомагаючи їй підвестися.

Яна перевела погляд на них, нічого не розуміючи. Слова звучали абсурдно, чужо, і при здоровому глузді вона б ніколи такого не сказала.

— Хто? Я?— голос зрадницьки зірвався, а пальці, які й досі стискали чашку, затремтіли.

—Так, ви. Цитую дослівно: «Навіть не думай про нього. Ти йому не рівня».

На мить у приймальні повисла гнітюча тиша. Їй здавалося, що така сама тиша запанувала й у її думках. Вона стояла нерухомо, тримаючи порожню чашку, і відчувала, як усередині повільно розростається паніка.

Бо якщо це зробила не вона…то хто тоді говорив її голосом? Не примара ж зайняла її тіло. Ні, таке могло відбуватися в фільмах жахів. Але у випадку Яни це розповідь про персонажа, у якого починаються психологічні проблеми і сьогоднішня подія тільки перший дзвіночок.

— Я взагалі не зрозуміла, про що йдеться, коли ти виплеснула на мене напій. — Заговорила нарешті Настя. Шатенка виглядала радше розгубленою, ніж ображеною.

Та тут ніхто нічого не розуміє, але зараз потрібно було спершу впоратися з наслідками. Яна швидко схопила зі столу серветки й допомогла Насті витерти сорочку та руки. А паралельно почала вибачатися за свою поведінку.

— Я не знаю, що зі мною коїться сьогодні. Я б ніколи…

— Та гаразд, проїхали, — перебила Настя, приймаючи її допомогу. У голосі не пролунало натяку на злість, що дозволило білявці послабити відчуття провини. — І, до речі, про Романа Ігоровича я ніколи не думала в романтичному плані. У мене сьогодні побачення з Юрою.

Ці слова вдарили гірше за ляпас. Настільки різко, що змусили Яну на мить завмерти. В той же час, вона не розуміла, чому відреагувала саме так. І Настя, і Юра здавалися хорошими людьми. У їхніх стосунках не було нічого поганого.

То з чого раптом всередині усе стало пручатися? Скроні прошив гострий, пульсуючий біль, а в свідомість почали просочуватися липкі, темні думки.

«Вони не мають бути разом. Зупини їх. За будь-яку ціну».

Ні.
Це було неправильно.

Думка не належала їй. Яна відчула це так само виразно, як і біль, що стискав голову. Хотілося пручатися, відмовитися від ідеї зруйнувати чиїсь стосунки. Та чим більший був опір – тим сильніше на неї тиснули. Наче величезна рука падала на неї в спробах притиснути до самої підлоги.

— Жук? — у голосі Романа промайнула неприхована тривога.

Яна підняла на нього погляд, але біль знову стиснув голову залізними лещатами, а губи відмовилися слухатися. Навіть якби вона захотіла щось сказати, тіло не підкорялося.

Саме тоді її охопив справжній страх. Бо тепер вона усвідомила це абсолютно чітко: у її тілі вона не одна. І цей хтось не питав дозволу, а одразу забирав контроль.

— Все добре… — зрештою їй вдалося проштовхнути слова крізь клубок у горлі. Зовнішній тиск потроху спадав.

Вона вибачилася перед Настею ще раз, назвавши все прикрим непорозумінням, і навіть змусила себе усміхнутися. Розповісти правду вона не могла — не тоді, коли сама до кінця не розуміла, що відбувається. Та й пояснення про “чужий голос у голові” звучало як прямий квиток до психіатричного відділення.

А туди Яна поки що не збиралася.