Розділ 16. Що саме забула Яна?

Ранок після тімбілдингу видався на диво спокійним. Люди неквапливо збирали речі: хтось бурчав і скаржився на ранній підйом у вихідний день, хтось шукав зарядку, яку десь подів, а дехто вже жартував, що більше ніколи не погодиться на «корпоративне зближення через бігання по лісу».

Яна почувалася значно краще, ніж напередодні. Закінчивши з валізою, вона з легкою усмішкою спостерігала за Юрою, який із самого ранку крутився біля Насті. Він стурбовано розпитував про її самопочуття й пропонував таблетку від головного болю, але у неї з собою була ледь не ціла аптечка й запал чоловіка одразу ж згас. Яна хотіла підкинути кілька жартів про його надмірну турботу, проте вирішила не сувати носа в чужі справи, й разом з усіма рушила до автобуса.

У салоні вона обрала місце біля вікна й, вмостившись зручніше, дивилася, як база відпочинку повільно зникає з поля зору, розчиняючись між деревами. У голові було напрочуд тихо: вона ні про що особливо не думала, лише мріяла швидше повернутися додому, загорнутися в плед і ввімкнути нову серію улюбленого серіалу. Завтра знову на роботу, а значить — часу на відпочинок не так багато.

Пейзаж за вікном відволік і вона не помітила, коли поруч із нею хтось зупинився. Піднявши погляд, Яна побачила свого безпосереднього начальника.

— Романе Ігоровичу? — вона запитально вигнула брову, спостерігаючи, як чоловік стоїть у проході, тримаючись рукою за спинку переднього сидіння, ніби вагаючись, і мовчки дивиться на неї.

— Можна? — коротко запитав він, кивнувши на  вільне сусіднє місце.

— Так, звісно, — автоматично відповіла Яна. Вона ще не настільки безстрашна, щоб відмовляти в такому простому проханні босу.

Роман сів поруч, і кілька хвилин вони обоє мовчали. Було чутно лише гул двигуна та приглушенні розмови колег.

— Жук, — нарешті озвався він, повернувшись до неї. — З вами все гаразд?

Питання застало її зненацька. Яна кліпнула, машинально торкнулася щоки, ніби перевіряючи, чи з нею щось не так зовні. Дарма вона з'їла таку кількість жирної їжі на ніч. Бачила ж, що обличчя зранку набрякло, але зробила усе можливе, аби до від'їзду повернути його до нормального вигляду. Невже, масажер не подіяв? Наскільки погано вона має виглядала, що її шеф ставить такі питання?

— Ну, наче все добре, – рішуче відповіла Яна, не дивлячись на внутрішню паніку і бажання дістати дзеркальце. – А чому ви питаєте?

Роман насупився і на його переніссі з’явилася ледь помітна складка. Увесь його вигляд кричав, що він й сам не був упевнений, чи варто продовжувати.

— Ви… Ні, нічого. Забудьте.

Він ще кілька секунд пильно вдивлявся в її обличчя, збираючись щось додати, але зрештою лише відвернувся до вікна, усім виглядом даючи зрозуміти, що розмову завершено. Наполягати Яна не стала. Хто знає, що коїться в голові цього чоловіка.
***

Ввечері Яна стала жертвою помилки, яку робить кожен з нас. Вона пообіцяла собі подитися ще одну серію і лягри одразу спати. Але до ранку закінчила дораму повністю. Біда лише в тім, що вже пора було збиратися на роботу, а вона свої гарні очі ще не закривала і ледь вилізла з ліжка.

Не зважаючи на втому, до офісу білявка дісталася раніше, ніж зазвичай і була в змозі вітатися з колегами й дарувати їм дружелюбні усмішки. Ранкова рутина розгорталася за звичною схемою: комп’ютер тихо загудів після ввімкнення, Яна зайшла на електронну пошту і зосереджено почала переглядати вхідні листи.

Закінчивши з цим, вона машинально взялася готувати каву: дістала одну чашку, увімкнула кавомашину і додала рівно стільки цукру, скільки бос завжди пив. Для себе ж зробила матчу, як і належало.

Папки з документами на підпис були забрані, тому Яна впевнено попрямувала до кабінету.

— Доброго ранку, Романе Ігоровичу! – вже звично привіталася білявка.

— Доброго, — відгукнувся він, ковзнувши по ній поглядом і відпиваючи каву, яку білявка встигла принести кількома хвилинами раніше.

Яна стояла поруч із його столом, терпляче чекаючи, поки він закінчить переглядати документи. У кабінеті панувала тиша, яку порушував лише шелест паперу та ледь чутний звук ручки.

— Жук, — Роман уважно переглянув останній папірець, після чого поставив розмашистий підпис, не піднімаючи очей. — З вами точно все добре?

Вона ледь стримала зітхання. От уже причепився. Невже вона справді має такий поганий вигляд? Чи, може, у всьому винні темні кола під очима, які вона старанно замаскувала за допомогою консилера? На секунду промайнула абсурдна думка піти перевіритись в лікарню.

— Так, — цього разу вона відповіла трохи різкіше, ніж планувала. — А що саме вас турбує?

Роман нарешті підвів на неї погляд. У його очах не було звичної холодної зібраності — лише уважність та краплина настороженості.

— Ви… — він на мить замовк, намагаючись правильно сформулювати думку. — Ви трохи відрізняєтесь від себе звичної.

У грудях неприємно стиснулося, і Яна відчула дивне, зовсім неочікуване роздратування.

— Звичної? — вона насупилася, хоча голос залишався рівним. — Я щось зробила не так? Романе Ігоровичу, якщо є зауваження до моєї роботи, я готова їх вислухати. Але я не зовсім розумію, що саме вас непокоїть.

Він дивився на неї довше, ніж зазвичай і, точно довше, ніж того вимагала звичайна ділова розмова. Його погляд був таким, ніби він намагався просканувати її та зрештою дістатися до самої душі, але щось постійно заважало.

— Ні, все добре, — стишенним голосом сказав він та відвів очі. — Вибачте.

Яна коротко кивнула, забрала підписані документи й вийшла з кабінету, акуратно зачинивши за собою двері. У коридорі вона на мить зупинилася, притискаючи папку до грудей. Раптом їй здалося, що щось справді не так. Ніби на підсвідомому рівні все розуміла. Ніби сама щось пропустила.

А ще — вона точно щось забула. Щось дуже важливе. Та коли спробувала вхопитися за цю думку, у голові виявилася лише дивна, підозріла порожнеча.