12. Ой. Поцілунок.... але не з тим?

В п'ятницю не відбувалося нічого важливого. Навіть система відмовчувалася, що неабияк насторожувало. Зазвичай вона сипала завданнями без зупину й змушувала відігравати різні ролі, а тут — тиша.

Спокій, щоправда, виявився оманливим і протримався рівно до понеділка.

[ УВАГА, ХОСТ. Ми вступаємо в активну фазу корекції сюжету. ]

Яні захотілося закотити очі від її урочистого тону. Серйозно? Який ще сюжет? Давно пора попрощатися з ним, бо той вже деякий час як лежить у сміттєвому відрі — причому без права на відновлення, ага.

«Ти завжди так кажеш. І щоразу все летить шкереберть».

На її уїдливі репліки просто не звернули уваги.

[ Пара демонструє ознаки емоційного віддалення. Ризик повного розпаду сюжетної лінії — 63%. ]

Дивно, що не всі сто відсотків.

«І що ти пропонуєш? — не приховуючи скепсису в голосі, спитала вона».

[ Фізичний контакт підвищує рівень емоційної напруги та романтичної взаємодії. ]

«Ти що, серіалів надивилась?»

[ Ні, я книжки читала. ]

Ледь помітна усмішка сама з’явилася на губах. Іронія, як і очікувалося, пролетіла повз ціль. Навіть якщо система і спілкується з нею, вона все одно не людина й не розуміє жартів.

«Ну... якщо книжки — то це, звісно, докорінно міняє ситуацію».

Думки повернулися до плану системи про "фізичний контакт". Головна героїня падала вже з підозрілою регулярністю — і щоразу її ловила зовсім не та людина, яка мала б це робити за законами жанру. У налаштуваннях генеральних директорів, очевидно, подібні функції не були передбачені. Але якщо це станеться випадково… якщо його, скажімо, хтось штовхне… і він завдяки цьому опиниться надто близько до головної героїні… це ж не порушення?

Їй не довелося питати безпосередньо у системи. Та мала доступ до усіх думок свого хоста і почула її роздуми. Тому відповіла, що план схвалено.

Раз уже доводиться підробляти двійником головних героїв, режисером і сценаристом в одній особі, то настав час зіграти мимолітну роль безіменної людини, яка допомагає романтичній сцені відбутися.

Плеснувши в долоні, дівчина побігла шукати головних героїв. Вони знайшлися у коридорі й про щось говорили. Настя передавала йому папку з документами, продовжуючи пояснювати деталі. Атмосфера між ними була суто робоча, як між звичайними колегами.

Ну гаразд. Тоді вона зараз додасть іскри, аби запалити вогонь пристрасті!

Яна підкралася ззаду до Романа, підняла руки й зробила стрімкий крок уперед… і саме в цю мить він несподівано відступив убік. Замість чоловічих плечей вона торкнулася порожнечі й по інерції врізалася просто в Настю, збиваючи ту з ніг.

Як вже можна зрозуміти, на підлогу дівчата летіли разом. І якби ж то вони просто впали! Сталося те, що вона планувала для головних героїв: їхні губи випадково торкнулися одне одного.

П’ять секунд.

П’ять катастрофічно довгих секунд, протягом яких ніхто не ворухнувся. Лише дивилися одне на одного широко розплющеними очима й усвідомлювали, що сталося щось дуже неправильне.

Яна першою отямилася.

Ні. Ні! Ви що, знущаєтесь? Як така катастрофа могла трапитися з нею?

Вона різко відсахнулася, ніби обпеклася, притискаючи пальці до губ, наче скоїла жахливий злочин і не знала, як тепер виправдовуватися.

— Я–я–я не… це не… — задихалася Яна в замішанні, але підходящих слів так і не вдалося знайти.

Поруч повільно піднялася інша учасниця катастрофи. Червона до кінчиків вух, з розгубленим поглядом, який вперто не піднімався вище підлоги. Реакція більш ніж зрозуміла. Якби існував спосіб провалитися крізь землю — ним би вже скористалися обидві.

Настя глянула на білявку, погляд зупинився на пальцях, які та тримала на губах і дівчина зніяковіло відвернулася.

Боже. Вся ця ситуація неправильна. Ніби роман справді планує змінити жанр. Але Яна не збиралася з цим миритися.

— Я… я спіткнулася… — видушила вона з себе пояснення.

Настя кивнула, але на її обличчі все ще був рум'янець і не було жодної спроби глянути в очі. Добре. Яна її розуміла. Їй теж було страшенно ніяково.

В цей момент, коли в коридорі знову запанувала тиша, Роман, який до того стояв поруч і мовчки спостерігав за всім, нарешті подав обом дівчатам руки.

— Ви… — повільно сказав він, ніби боявся бовкнути зайве. — В порядку?

— Так! — надто швидко відповіла Яна й миттєво підхопилася на ноги, навіть не скориставшись його допомогою. — Абсолютно! На всі сто відсотків!

Якщо не рахувати повного провалу місії, моральної травми й потенційної зміни напрямку історії.

Поруч дівчина все ж прийняла руку й Роман допоміг їй підвестися. Вона коротко подякувала, після чого з такою швидкістю сховалася на своєму робочому місці, ніби в коридорі собі облаштувала гніздо анаконда.

Залишившись удвох, чоловік перевів погляд на Яну. І знову він дивився на неї якось уважно та пильно.

— Жук, — пролунав його спокійний голос із легкою насмішкою.— Не дивно, що вас ноги не тримають… з такими-то підборами. Рекомендую ходити на роботу в більш підходящому взутті.

Їй ледь вдалося вичавити з себе, що усе зрозуміла, після чого зі швидкістю світла втекла до свого столу.

Опустившись на стілець, Яна повільно нахилилася вперед і вперлася лобом у стільницю. Хоча, якщо вже бути чесною, дуже хотілося вдаритися об неї кілька разів. Можливо, тоді стало не так соромно.

[ Контакт відбувся. Емоційна напруга зросла. ]

Знайомий дзенькіт змусив її повільно підняти голову. Полегшення не настало. Навпаки, всередині підіймалося роздратування. Що за дурню меле ця система? Який ще контакт? Коли він узагалі міг відбутися...?

Аж тут її наздогнав спогад про те, як Роман допомагав Насті підвестися.  

Тут був підходящий момент для увімкнення незручної ситкомної тиші. Яна не знала, що відповісти системі, яка, схоже, була надто далека від справ романтичних і працювала за принципом «є дотик – є романтика». Тому вирішила нічого не казати, аби не псувати цій бюрократичний істоті її ідеальну статистику.