Глава 27 (3) від 10.06

Реакція мами була неоднозначною. Вона була і рада, і стривожена. Так, просування по кар'єрних сходах, шанс допомогти татові, гарні перспективи... Але якщо в Амстердам Ніка поїхала б з Пашею в ролі заміжньої дами, то тепер відправляється сама. Мало там що... Столиця небезпечне місце, де багато спокус і ще більше «хижаків» і конкурентів, а допомогти в разі чого нема кому.

Тато явно відчував себе винуватим і говорив, що з ним і так все скінчено, так що не варто їй добровільно впрягати себе в ярмо. І ось ці речі потрібно припинити!

– Тату, ну ти чого?! Я і так збиралася на підвищення, просто вам поки не казала.

– Але цей кабальний договір...

Ніка згадала слова батька, сказані в той вечір, коли відбулося раптове і дивне сватання. «Я давно вже хочу онуків. А то так і помру, не понянчивши свою кровинушку, поки ви двоє будете телитися». Він тоді був бадьорим, радісним і навіть категоричним у питанні шлюбу з Пашею, і тільки зараз вона зрозуміла, що все це було наносне, що за бравадою ховався страх не дожити до тієї світлої миті, коли зможе взяти на руки онука чи онучку. Ну а мама, зрозуміло, боялася того ж, тому теж як би «ігнорувала» почуття дочки, підштовхуючи до швидкого весілля.

– Таточку, ти, здається, хотів поняньчити онуків? – вона змінила тактику. – Зараз я хочу зробити все для того, щоб тобі це вдалося. Розумієш? Тому, будь ласка, бережи себе і дочекайся.

Увесь тиждень до від'їзду Вероніка провела поруч із батьком, колишнім будівельником, який змушений був піти з роботи, як виявилося, не через скорочення, а за станом здоров'я. І це, напевно, був найчудовіший час у її житті. Вони клеїли із сірникових коробок роботів, дивилися та обговорювали фільми, гуляли в парку і майстрували макет будівлі, ідею якої татко виношував уже давно. Після вимушеного звільнення він наліг на книги по архітектурі і з ентузіазмом коротав дні, складаючи креслення як котеджів, так і багатоквартирних будинків.

Ніка цінувала кожну мить з ним, прекрасно розуміючи, що вона може стати останньою. І мама, коханий клієнтами перукар, коли приходила з роботи, теж намагалася до них приєднатися, чого не можна було сказати про Ксюшу: та практично не виходила з кімнати і за цей тиждень не перемовилася з сестрою і словом.

Зате тітка Оля і дядько Дмитро навідувалися двічі. І прийшло декілька листів від Павла. Дронов писав, що влаштувався добре. Звичайно, там все чуже і далеке, але він був сповнений оптимізму і лише шкодував, що її немає поруч. Ніка спеціально не дзвонила йому по скайпу: не хотіла поки бачити і чути, на душі і так кішки шкребли, а якщо подивиться в сумні або, що гірше, удавано веселі очі, то стане ще важче. Можливо, пізніше.

Ранок суботи настав якось занадто швидко. Забравши з офісу особисті речі, вона перемовилася декількома фразами з охоронцем і озирнулася на будівлю, де пропрацювала майже рік. Ця сучасна будівля була одним з кращих бізнес-центрів у місті, але у столиці напевно все влаштовано з набагато більшим розмахом. Вероніка була там двічі: один раз під час шкільної поїздки, другий – коли їздили з хлопцями і дівчатами за часів навчання в універі. Але все обмежилося поспішним оглядом визначних пам'яток і від'їздом додому в той же день.

Валіза була зібрана ще з вечора, але Ніка все одно переглянула, чи не забула чого. Сумка з ноутбуком і дамська сумочка завершували багаж. Зимових речей вона не брала, тільки все необхідне на перший час. Коли стане прохолодно, потрібно буде або вирватися на день і з'їздити додому (якщо дозволить завантаженість), або купити щось вже на місці.

Зараз Вероніка прекрасно розуміла Пашу, який просив рідних його не проводжати. Вона теж вирішила попрощатися вдома і викликала таксі. Поки чекали машину, говорили одночасно про все і ні про що, лише б не мовчати, щоб в кімнаті не зависла тяжка тиша. Половину грошей, виданих Болотовим (вірніше те, що від них залишилося), Ніка віддала мамі. Тепер можна бути впевненою, що тато в найближчий місяць не залишиться без ліків. Другу половину вона взяла з собою. Невідомо, коли їй виплатять зарплатню і буде аванс, а життя в столиці не з дешевих.

– Ніка, яка ж ти у мене... – мамині обійми були міцніші, ніж зазвичай. – Завжди була розумницею, і тепер сама домоглася підвищення. Адже ти будеш себе берегти?

– Звичайно буду! – вона поцілувала вологі щоки матері, а потім впала в обійми батька.

– Задушиш, – жартівливо сказав він і, коли вона послабила хватку, поцілував у лоб.

Ксюша прощатися не вийшла, відсиджувалася у своїй кімнаті. Ну і Бог з нею! Аби була здорова і у неприємності не потрапляла.

На вокзал Вероніка приїхала за сорок хвилин. Зайшла в місцевий магазинчик та купила печива і пляшку води, щоб було чим перекусити в дорозі. Потім неквапливо прогулялася біля фонтану на Привокзальній площі, де яскраві вогні розганяли сутінки, що потроху впадали навколо, і рушила до платформ: якраз оголосили прибуття поїзда.

На нижній полиці вже чекав пакет з постільною білизною. Влаштувавши собі спальне місце, Ніка швидко переодяглася в бриджі та футболку (добре, що в купе, крім неї, ще нікого не було), лягла, дістала телефон і вирішила почитати книгу. Незабаром до неї приєдналися подружня пара і хлопець-студент з навушниками у вухах, який тут же забрався на верхню полицю.

«Ех, а зі Славком так і не попрощалася, – з незрозумілим сумом подумала Вероніка, коли поїзд рушив. – Тепер ми з ним помінялися місцями: його заслали ІЗ столиці, а мене направили У столицю».