Глава 26 (2) від 09.06

Ніка залишилася в альтанці сама. У грудях похололо, наче хтось льоду за пазуху насипав. В голові виникли тяжкість і в'язкість, що заважали думати. Як же так? Ні, цього не може бути, Ксюша просто зло пожартувала. Правда ж?

Але інтуїція волала і давно давала сигнали, просто Вероніка їх не розуміла. Адже вона помітила, що батько змарнів, відчувала, що щось відбувається, але й не здогадувалася, наскільки все серйозно. А ще вірила, що родина не буде від неї приховувати, якщо станеться щось настільки важливе і серйозне. Проте батьки вирішили інакше. Так, її вирішили поберегти, але кому, вдідька, потрібні подібні сентименти?! Вони повинні були сказати! Стільки часу втрачено...

Вероніка піднялася і непевною ходою попленталася додому, витираючи очі і радіючи, що сьогодні не фарбувалася, а тому не хизувалася чорними колами, привертаючи зайву увагу оточуючих. Але все одно до неї вирішили позалицятися двоє хлопців, які спробували «втішити» бідну дівчину. Ну, і отримали зопалу декілька ласкавих слів, після яких їх словниковий запас напевно ґрунтовно поповнився.

– Здається, дівчина не в настрої, – один з хлопців виявився напрочуд розуміючим, не став крити матом у відповідь, тай і друзяку свого потягнув далі по вулиці.

А Ніка зрозуміла, що знову плаче і не може зупинитися. Їй трапилися ще дві жалісливі тітоньки, три дівчини і двоє чоловіків, які запитували, чи не потрібна допомога. Начебто, як добре, не перевелися ще добрі люди, але, чесно кажучи, хотілося закричати, щоб від неї просто відстали і дали спокійно дійти до рідного під'їзду.

Ліфт, здавалося, повз зі швидкістю черепахи. Біля порога чергувала мама, швиденько відчинила двері.

– Дізналася? – запитала вона і, не давши відповісти, уклала в обійми.

Сльози полилися з новою силою. Очі вже горіли, але Ніка нічого не могла з собою вдіяти.

– Ч-чому? – схлипнула вона. – Чому приховували? Х-хоча б під час заручин повинні були з-зізнатися.

Мама завела її у кімнату і гірко зітхнула:

– Ніка, доню моя, ну як ми могли тобі сказати, сама подумай? Ти ж у нас така чутлива. Якби дізналася, то точно відмовилася б їхати з Павликом і захотіла залишитися з татом... А адже це твоє майбутнє...

– Матінко! – Ніка приникла до її грудей.

Так, мама права. Вона б нікуди не поїхала. Та й зараз не поїде. Про яке підвищення йдеться, про який переїзд до столиці, якщо батько в такому стані? Тепер потрібно берегти кожну мить, проведену разом!

– Пробач, моя дівчинко. Я, мабуть, здавалася тобі черствою і жорстокою, коли підштовхувала до цього шлюбу. Але ж ти сама завжди мріяла бути з Павлом. Та й тато сподівався встигнути побачити онуків, хотів бути впевненим, що ти влаштувала своє життя...

Мати погладжувала Вероніку по спині, розповідала, як вони з батьком засмутилися, що у неї з Пашею нічого не вийшло. Та й Дронова так чекали цього шлюбу. Стільки ошуканих очікувань, а в центрі – суперечка двох хлопчаків через дівчинку, з чого і почався цей шлях в нікуди. Хоча, напевно, все почалося ще раніше, коли Ніка оцінила дорослий вчинок маленького Павлуші, який заступився за дівчинку у дитячому садочку. Ех, Павлик! Він теж беріг її від страшної правди і знову хотів допомогти, а вона ... Невже у цієй історії повинен бути такий сумний фінал?

Бачити зараз тата було відверто страшно. Вероніка не знала, як тепер з ним розмовляти, як дивитися в очі.... і як не померти від горя. Невже немає ніякої надії? Бувають же соціальні програми, експериментальні методи, та що завгодно! Ну звідки звичайній людині взяти стільки грошей на порятунок життя?! Тут уся родина швидше помре, ніж збере подібну суму та в черзі відстоїть.

– До тата підеш? – мама намагалася стримувати сльози, але її очі все сильніше наповнювалися вологою.

– Піду, – вирішила Ніка, хоча була абсолютно не готова до майбутньої зустрічі.