Глава 4 (2) від 14.05 (вечір)

На цій позитивній ноті вона скоріше сховала ноги під стіл, а тут і Нікін обід принесли з японського ресторанчика. Загалом, збиралася поділитися зі Славкою, але в підсумку з’їла роли на двох з Пашею. До речі, а Славі все ж потрібно подякувати. Якщо опустити його кпини, він її сьогодні дуже виручив.

Незабаром став сходитися народ після перерви. Залишок робочого дня Ніка тихенько просиділа на своєму робочому місці і стала збиратися лише тоді, коли інші співробітники і начальник вже покинули офіс, мотивуючи це тим, що їй потрібно доробити звіт. Загалом, як вона і хотіла, про травму ніхто не дізнався. От і правильно, от і чудово! Дай Бог, до понеділка все пройде. Дуже не хотілося, щоб Сергій Анатолійович передумав щодо відрядження і замінив Ніку Оленкою, яка давно вже прагне зайняти біля Паші її місце.

– Ну що, Принцеса, вирушаємо додому? – Пашка підійшов і несподівано підхопив Вероніку на руки... як справжню принцесу. – Сумочку не забудь. О, і мій портфель, будь ласка, підхопи, – він підніс її до свого столу, – а то у мене в руках дуже цінний вантаж.

«Принцеса Несміяна», – чомусь пригадалися Ніці іронічні слова Слави, і якось тоскно на душі стало. Так, треба йому подякувати, і якнайшвидше.

Потім вони пройшли до дверей, де Ніка вимкнула світло, і вийшли в коридор (вірніше, вийшов-то Паша, а вона сиділа у нього на руках), де натрапили на Славка, що як раз виходив з кабінету групи «Б». Секундне замішання з обох боків, а потім Пашка посміхнувся.

– Слав, ти вибач, я все не так зрозумів. Дякую, що допоміг Ніці. Вона в нас тендітна панянка... і легка. Не те, що раніше.

«Пашка, вб’ю!» – Вероніка пронизала його поглядом.

Це він натякнув на випадок в десятому класі, коли вона, ще пампушка, спіткнувшись, випадково штовхнула його і звалилася зверху.

«Зовсім як сьогодні зі Славою, тільки було навпаки», – чомусь подумалося їй, але Ніка швидко прийшла до тями. Що таке? Вона сидить на руках у свого коханого, збулася мрія юності, а в голову лізе уїдливий гад, який стільки років їй життя не давав... і сьогодні дуже допоміг, так.

– Ем, Слав... – почала Ніка, замовкла, але знову продовжила: – Красно дякую тобі за сьогодні.

– Гаразд, проїхали, – пробурчав він.

Все, вона свій обов’язок перед ним виконала. Потрібно натякнути Паші, щоб швидше її ніс, бо під поглядом Слави ставало якось незатишно. Ніби вони з Пашкою якийсь злочин зараз роблять, а він їх застукав на гарячому.

– Паш, в тебе руки не втомилися? Нам ще по сходах спускатися, – прошепотіла вона.

– А, так, вже йдемо. Загалом, Слав, давай десь посидимо на вихідних, школу згадаємо. Я тобі зателефоную? – миролюбно запропонував він.

– Давай, – відгукнувся той, хоча ентузіазму в голосі було мінімум.

– Ну ось і добре! Тоді побачимося! – Пашка швидко пішов до виходу, а Вероніка чомусь подивилася на Ковалевського, який так і залишився стояти в коридорі.

Останнє, що вона побачила перед тим, як зачинилися двері, – це прищулений, роздратований, навіть злий погляд Славки поверх окулярів. Або їй просто здалося? Ну так, люди зі слабким зором зазвичай прищулюють очі, коли знімають окуляри. Проте чомусь виникло стійке відчуття, що справа зовсім не в цьому…