– Ніка, що сталося? Де болить? – до кабінету майже влетів Пашка. – Гей, що тут відбувається? І що з ногою?
– О, з’явився, лицар без страху і докору, – хмикнув Слава і відійшов від Ніки.
– Це він? – Дронов вказав на Ковалевського. – А я ж знав, що ви як кішка з собакою, але не думав, що настільки. Сподівався, примиритеся. Начебто, вже подорослішали, не повинні б лаятись... Не очікував від тебе, Слав. Вона ж дівчина!
– Не зрозумів! Ти думаєш, що це я їй щось зробив? – здивувався Славко.
– А що, ні? – гарячкував Паша. – У мене там важлива розмова з клієнтом – і тут телефонує Ніка, а потім просить купити знеболювальне. Що я повинен був думати?
– Так, Павло, не гарячкуй. Я Вероніку лікував, а не калічив. Сам у неї запитай, – сказав Слава і пішов до дверей. – От і роби після цього добро людям, – ображено буркнув і грюкнув дверима.
Пашка запитливо подивився на Ніку, і вона підтвердила, правда, чомусь опустивши подробиці «лікування».
– Тоді... треба буде перед Славкою вибачитися, – невпевнено почав він і допоміг спуститися зі столу і влаштуватися на стільці, але потім насупився: – А хто б подумав інакше, знаючи вашу взаємну «любов»?
«Ревнощі, нехай це будуть ревнощі, Боже, будь ласка! – подумки промовила Ніка. – Не просто роздратування, що хтось спробував «зламати» його куховарку-прибиральницю-няньку (потрібне підкреслити), а саме вони, довгоочікувані ревнощі. Ну будь ласка-ласка-ласка!»
– Ось, вип’єш, коли знову почне боліти, – Паша простягнув їй кілька пакетиків з болезаспокійливим порошком. – У водичці розведеш – і пий. Воду я зараз принесу, – і швидко вийшов.
Вероніка хворіла чи не вперше за дуже довгий час. Зазвичай вона практично завжди була в строю, навіть застуди перемагаючи на ногах. Ну звичайно, треба ж було і самій не відстати, і Пашку підтримати, куди вже тут думати про лікарняний?! Але зараз, бачачи, як він хвилюється, як переживає за неї... Ця несподівана турбота пролилася бальзамом на страждаюче в очікуванні серце.
Ну ось, не даремно вона це робила, не дарма весь час його підтримувала, тепер він відповідає тим же. Може, у них і правда все вийде? Так хотілося в це вірити! Надія, боязко жевріюча в душі всі ці роки, стала міцніти, оформлюватися та набувати чітких форм.
Повернувся Паша, поставив на стіл склянку з водою і несхвально подивився на ногу Вероніки.
– Що будемо з цим робити? – запитав він. – У нас же відрядження.
– Так до нього ще тиждень, – оптимістично заявила Ніка. – Відлежуся на вихідних, а до понеділка вже все пройде.
– Впевнена? – з сумнівом запитав хлопець. – А якщо там все серйозніше?
– Давай думати позитивно. Тим більше я не можу підвести Сергія Анатолійовича і тебе.
– Нік, ти ж розумієш, що без тебе я нікуди не поїду?
О, як же приємно було це чути з його вуст! І хоча вона прекрасно розуміла, що він, швидше за все, мав на увазі її підтримку і паперову роботу, яка ляже в основному на її плечі, але все ж не розглядав інших кандидатур на цю роль. Ну чим не радість?!
– Якщо переживаєш з приводу відрядження, давай зробимо так, щоб про мою травму ніхто не дізнався, – запропонувала Вероніка.
– Давай. Забезпечу тобі сьогодні повний спокій, – Паша злегка стиснув її плече. – Якщо що буде потрібно, клич, все принесу і подам.
#3139 в Любовні романи
#1490 в Сучасний любовний роман
#821 в Жіночий роман
від ненависті до кохання, любовний трикутник, службовий роман
Відредаговано: 10.06.2020