Глава 3 (3) від 14.05 (день)

Без проблем перетнувши коридор, Славко зупинився біля вбиральні, відкрив двері і заніс Ніку всередину.

– Далі я сама, – поспішно повідомила вона і стала на здорову ногу.

– Слухай, я і не думав тобі допомагати, але після цих слів раптом захотілося... – посміхнувся він.

– Так, брись звідси! – вона виштовхнула його геть, а він все продовжував посміхатися.

Ай, яка ж принизлива ситуація!

Швидко зробивши свої справи і вимивши руки, Вероніка побризкала водою в обличчя, а то дзеркало зрадницьки повідомило, що щоки в неї чомусь зовсім розчервонілися.

«Сподіваюся, він там під дверима не чергує?»

Не чергував. Слава відійшов подалі і, схрестивши на грудях руки, спирався спиною об стіну. Ну що за монструозні окуляри він носить?! Спотворює самого себе. Зараз повно акуратних і елегантних варіантів, так що навіть найзакореніліший очкарик буде виглядати стильно, це навіть надасть йому інтелектуального шарму. А він... Ех, взяти б його, витрусити з цих страшних речей! Якщо у самого смаку немає, нехай хоч з Павлом порадиться. Та й взагалі, Пашка б з радістю поділився з ним своїми речами, щоб Славка не ганьбив компанію цією страшною неохайністю. І як тільки Сергій Анатолійович йому догану не зробив?

Мізками взяв? Геніям у нас все можна? Навіть лякати народ одним своїм виглядом? Якби Слава був, приміром, программером, який сидить у своїй кімнатці і не висовується, ще можна було б зрозуміти, а так... Він же повинен спілкуватися з людьми. Навіть Сашко одягається у сто разів охайніше.

«Не розумію», – похитала головою Ніка і тільки тепер помітила, що хлопець на неї дивиться. Здається, вже досить давно.

– Що, Принцеса Несміяна, не можеш вибратися з ворожого полону? Вийшла на оглядову вежу, щоб знайти свого героя? – Ковалевський повільно рушив у її бік, кривлячи губи в усмішці.

Він ретельно вимив руки, акуратно витер паперовим рушником, який потім скрутив у кульку і прицільним рухом запустив у відро для сміття. Ну триочковий, ні дати ні взяти, хоча в школі, на відміну від Паші, він не захоплювався баскетболом. Та й у Слави взагалі було звільнення від фізкультури за станом здоров’я.

Зворотний шлях пройшов без пригод. Правда, цього разу Слава відніс її на кухню, а незабаром прийшов і сам, несучи в руці заповітний ароматний пакетик і дві пляшечки. Ніка свою відразу впізнала, бо в ній залишалася половина. Дуже вже не хотілося пити з пляшки, яку він обслинив по повній програмі.

Вони влаштувалися за столом і почали з апетитом поглинати соковиті (як і говорив Славка) слоєчки. Ах, як же чудово поїсти після трудового ранку і наполовину безсонної ночі! І ще приємніше робити це в спорожнілому офісі, а не під прицілом десятків очей в кав’ярні або ресторані. Дуже навіть затишно.

Коли слоєчки були з’їдені, а вода випита, вони знову вимили руки, які на цей раз пахли не м’ятним гелем, а їжею, змушуючи шкодувати, що слойок виявилося занадто мало для двох.

– Що, сподобалися? – тямущо посміхнувся Слава. – Якщо будеш себе добре поводити, я покажу, де їх купив.

– Ой, а мені ж обід скоро принесуть! – згадала Вероніка, і, глянувши в дзеркало, знову зазначила свої дуже рум’яні щоки. Та що ж таке? Тут надто жарко, чи що? Начебто, ні.

– От і чудово! Зможеш пригостити мене у відповідь.

Хлопець знову відніс Вероніку в кабінет групи «А» (здається, такий вид «подорожей» вже починав входити в звичку) і збирався посадити її на стілець, але спіткнувся (здається, через один із дротів, нехай їх дідько візьме!) і з розмаху посадив на стіл, ледь не зваливши при цьому монітор, а сам навалився зверху, ледве встигнувши утриматися руками, щоб не розпластатися на Ніці усією своєю вагою.

Все сталося настільки швидко і несподівано, що вона розгубилася і не знала, як реагувати. Над нею нависав здоровенний чолов’яга, який зараз гаряче дихав їй у вухо, кров досі вирувала від переляку й подиву, а серце відбивало чечітку. Ось Паша б точно не спіткнувся, Паша б...

– О-о-о... – глибокодумно прорік від дверей Сашка-програміст і заради такого випадку навіть зрушив один з навушників, в якому гримотіла чергова хард-рокова пісня. – Я тут комп’ютер хотів глянути, як ти просила... Але ви продовжуйте, продовжуйте, я пізніше зайду, – і швидко ретирувався, наспівуючи якийсь веселий мотив.

«Так, це про що він таке подумав? – запанікувала Ніка, що визирала з-за Славки. – Він що, прийняв нас за... за... Який жах!»

– Відсунься вже! – вона з силою відштовхнула хлопця. – Ось все через тебе!

Тільки безглуздих чуток їй і не вистачало! Хоча Сашко зазвичай мовчун і в розпусканні чуток жодного разу помічений не був.

Здається, Славко хотів щось сказати, але не встиг, бо двері знову різко відчинилися.