Глава 2 (2)

– Знаєш що... – вони якраз дійшли до її робочого місця, і Ніка, з силою вивільнившись з його обіймів, майже звалилася на стілець. – В цій фірмі я працюю вже майже дев’ять місяців, а ти тільки прийшов, так що зараз у невигідному становищі.

Слава оглянув не дуже великий, але затишний кабінет, де розташовувалася «база» групи «А», і, заклавши руки в кишені, взяв ставну позу.

– Помиляєшся, Вірунчик, – його посмішка була схожа на оскал, а в голосі відчувалося вдоволення. – У «Вітал-проджект» я працюю вже близько року, просто мене зі столичного офісу перевели до вас, в одну з філій. І, скажу я тобі, ви тут занизько літаєте.

Ні, ну подумати тільки! І тут він її обскакав! Хоча з чого б перспективного співробітника відправляти з головного офісу незрозуміло куди?

– О, та чому ж такий цінний кадр опинився у нас, та ще й в ролі новачка?

– Ну-у, в столиці дещо сталося...

– А-а, тобто тебе сюди фактично заслали? – зловтішно проспівала Вероніка, подумки потираючи руки. Ну ось, вже дещо. – Знизили у посаді, щоб не звільняти?

– Ну, щось таке… – в його голосі почулося ледь помітне роздратування. – Але тобі це нічим не допоможе. У мене все одно кваліфікація вище буде, і дуже скоро ти в цьому переконаєшся.

Іншими словами, це неприкрите оголошення війни. Знову.

– Чекаю з нетерпінням, – процідила вона.

– Так-так, я знаю, що між групами «А» і «Б» панує суперництво за квартальну премію, і вже повір мені: на цей раз у виграші залишимося ми, – сказав з перевагою.

– Це ми ще подивимося!

Славка тільки всміхнувся і пішов до виходу, але потім пригальмував і обернувся:

– Сподіваюся, ти взяла з собою бутерброди, а то так і залишишся голодною, моя «улюблена» однокласниця.

Зміривши Ковалевського поглядом, Ніка зазначила, що він майже не змінився. Той же безглуздий вигляд і зовсім не пасуючий йому прикид. Той же мішкуватий одяг, через який неможливо розглянути статуру, звична оку сутулість, найжахливіші окуляри і старомодна зачіска, за якою давно плачуть ножиці. Ні, серйозно, ці патли закривають собою пів-обличчя, так що толком не розгледиш, яким він зараз став. Вона навіть не пам’ятала, якого кольору в нього очі. Карі, здається. Чи ні? Єдиний плюс, що темно-каштанове волосся чисте і блискуче, а не злипле бурульками. Так, практично ніяких змін. Ну, хіба що став ширшим у плечах і вище, майже наздогнавши Пашку, та голос остаточно пішов у баритон. Але від цього дивитися на Славку було не набагато приємніше.

І справа не в тому, що у нього була відразлива зовнішність (всього лише «ніяка», як і завжди), просто кожним рухом, словом і жестом він змушував згадувати те пекло, в яке перетворив її шкільне життя. І Славка, як вона тепер зрозуміла, нагадував про минулі роках навмисне і напевне ще не раз змусить пошкодувати, що їх шляхи знову перетнулися. Забути, вона сподівалася, що зможе забути минуле, що стосунки з Павлом поступово налагодяться, і ось знову шершень на ім’я Слава буде псувати все, що вона вибудовувала довгі роки. Особливо прикро за останні шість років, коли, викинувши з життя Ковалевського, Ніка стала плекати в душі надію на спільне майбутнє з коханим. Невже все це було лише ілюзією ?!

Так, не думати про погане, не думати! Тепер Ковалевському не вдасться між ними влізти, надто вже тісно пов’язана Ніка з Пашкою, занадто вони проросли один в одного. Він без неї не зможе, це точно, та й вона без нього, напевно, теж. Їм ні до чого хтось третій, іронічний і саркастичний. Тільки б Паша думав так само і не дозволив Славкові знову втручатися в їхні стосунки.

– Якщо так про мене дбаєш, тоді нагодуй, – відповіла вона, коли він уже зібрався вийти.

Хлопець завмер на порозі, але не обернувся:

– Що я чую? І не боїшся, що підмішаю тобі в їжу проносний засіб або ще щось?

– Ми вже не в школі, так що сподіваюся на твою розсудливість.

Він нічого не відповів, затримався ще на пару секунд, а потім вийшов.