Глава 15

Наступні два тижні пройшли без особливих потрясінь. Таміла поступово освоювалася з роботою і раділа, що її допомога справді потрібна. Спілкування зі Славою по телефону стало звичним, вона вже не боялася набрати його номер і щось уточнити, а на його дзвінки відповідала ще з більшим задоволенням, щоразу гадаючи, яке саме доручення він їй дасть. Наталя незадоволено зиркала, але поки що нічого особливого не робила, мабуть, придивлялася. Олег, щоправда, кілька разів намагався захопити розмовою, але Міла знаходила відмовки та втікала.

Увечері в п'ятницю дівчина вийшла з офісу разом із В'ячеславом Івановичем, і бос запропонував її підвезти, сказавши, що він має неподалік вечірню зустріч. Відмовлятися Таміла не стала, тим паче дорогою вони зазвичай обговорювали робочі питання, тому вона не відчувала ніяковості і в салоні не панувала незручна мовчанка. Поклавши на заднє сидіння важку папку, де була документація, яку Міла збиралася переглянути на вихідних, дівчина влаштувалася на передньому сидінні.

Розмова під час поїздки спочатку справді стосувалася виключно роботи, проте потім супервайзер запитав, наскільки пізнавальною виявилася література для вагітних. Дівчина відразу зніяковіла, атмосфера в машині стала незручною. Ну от навіщо він про це згадав, га?! Вона і так досі переживала їхній спільний похід у консультацію.

– Ви, коли одну книгу прочитаєте, давайте її мені, і так по колу, – продовжував Слава. – Маю ж я бути в курсі того… кхм… що на нас чекає…

Ага, теж зніяковів! Тільки вигляд робить, наче весь такий зібраний, а сам нервово барабанить пальцями по керму. Від усвідомлення того, що Самойленко так само незручно, наскільки і їй, Тамілі стало легше. І в той же час подумалося, а як би вона відчувала себе в такій ситуації поруч із Владом, з яким вони, на відміну від його старшого брата, перейшли межу близькості. Були б збентеження і незручність? Чи навпаки?

Коли вони під'їжджали до її будинку, у Міли задзвонив телефон. Мати. Миттю підібравшись, дівчина нервово глянула на шефа і знову перевела погляд на екран. Ні, починати розмову з матір’ю при В'ячеславі Івановичі точно не найвдаліша ідея, а відповісти треба, причому якнайшвидше, інакше потім буде купа питань. Попросивши начальника висадити її біля скверу, трохи не доїжджаючи до самого дому, Таміла, швиденько попрощавшись, швидко вийшла з машини і приклала телефон до вуха.

– Так, мамо? – вона повільно йшла по доріжці.

– Чому так довго відповідаєш? – пролунав у слухавці невдоволений голос. – Ти чим там зайнята? – і в голові підозра.

– Н-нічим таким, – відразу відповіла дівчина. – До будинку підходжу. Машини їздять, я дзвінок не одразу почула. Ось, зараз уже через сквер іду...

– О, то ти зовсім поруч… – тепер у тоні матері почулося задоволення.

– Ем… поруч із чим? – вирішила уточнити Міла. – З будинком? Еге ж, я ж саме так і сказала...

– Поруч із нами…

– У якому сенсі поруч із вами? – не зрозуміла Таміла, зупинилася біля однієї з лавок і поставила на неї сумку. – Мамо, алло, мамо…

– Міло, – покликав раптом знайомий голос зовсім не зі слухавки, і дівчина ледь не випустила смартфон.

– М-мамо? – обернулася вона. – Т-тато?

Батьки явно чекали вже давно: батько, судячи із запаху, викурив не одну цигарку. Дівчині стало погано. Скривившись, вона неохоче зібралася швидко його обійняти, але він не зробив подібного жесту у відповідь, і тоді Міла повернулася до матері, але і та не виявила особливого тепла, а від аромату її парфумів стало ще гірше. Діставши носову хустку і відійшовши на пару кроків, Таміла сховала в неї ніс і вдала, що висякалася.

– Ой, вибачте, я трохи застудилася... – вона, зрозуміло, не могла сказати, що через вагітність у неї загострився нюх, тому що повідомити батьків про дитину збиралася в останню чергу. Міла взагалі не уявляла, як це зробити, і заздалегідь жахалася їхньої можливої ​​реакції.

– От бачиш, Жоро, я ж тобі казала, – сварливо почала мати, струснувши білявими кучерями. – Навіть місяць не минув, як вона без нас, а вже захворіла. Треба було прийти раніше.

Батько глянув похмуро:

– Вона мала подумати над своєю поведінкою. Відчути, як погано їй без нашої опіки.

– Зрозуміло погано, як інакше?! – підтвердила матуся, наче знала все на світі. – Але Міло, ти теж гарна. Чому досі не повернулася і все ще тут швендяєш? Змусила нас подолати такий шлях у цю глушину. А я вже, між іншим, не дівчинка.

– Такий шлях?! – здивувалася Таміла. – Але ж ви на машині приїхали…

– І що? – матір не втрачала бойового настрою. – Ти знаєш, як я люблю трястися в цьому кориті, яке ви з батьком називаєте машиною.

– Не ображай мою ластівку, вона ще всіх нас переживе і на колесах буде… – буркнув батько.

– Гаразд, що тепер казати… – зітхнула мама. – Ми вже приїхали. Тож, Міло, пограла у доросле життя, а тепер іди збирайся. Ми тебе тут почекаємо: не хочу заходити в цю халупу, – у її сіро-блакитних, як і в Міли, очах прозирало щось схоже на бридливість.

– Що значить збирайся?! – отетеріла дівчина. – Я ж переїхала.

– Ну куди ти переїхала, куди? – матінка, здавалося, була ображена до глибини душі. – У ці нетрі?

– Мамо, будь ласка… – згоряючи зі сорому, Міла зустрілася поглядом із сусідом, який повертався з магазину і був явно не в захваті від того, що його житло назвали нетрями.