Глава 14

– Правда влаштовую? – зустріло її з порога питання шефа.

«Чорт забирай, він чув!»

– З-звичайно ж, – відразу знітилася дівчина, а від її рішучого настрою не залишилося і сліду. Перед В'ячеславом Івановичем вона чомусь постійно ніяковіла та почувала себе невпевненою дівчинкою поряд із дорослим. – Хто б запропонував мені кращі умови?

– Ну точно не Олег Борисович, – посміхнувся супервайзер. – Особливо якщо зважити на всі обставини…

До речі про обставини. Якщо Міла зараз не вип'є пігулку, то її втеча до вбиральні може повторитися. Швидко діставши із сумки пляшечку води, дівчина запила ліки і вже від однієї думки, що нездужання скоро мине, відчула себе краще. Невдовзі нудота справді відступила і Таміла впевненіше застукала клавішами ноутбука, який встановили для неї на невеликому столику в кутку кабінету начальника.

Нове робоче місце Мілі сподобалося. Під боком у Слави і подалі від Олега та Наталії, свій окремий столик та зручне крісло, а ще можливість крадькома спостерігати за босом і… чого вже гріха таїти, милуватися його профілем, намагаючись відшукати, але так і не знаходячи зовнішніх відмінностей від Влада. Так, зовнішніх (крім ока) немає, але внутрішніх хоч греблю гати. І як дві настільки схожі людини можуть бути такими різними?!

– Ви скоро в мені дірку пропалите, – не повертаючи голови, прокоментував Самойленко її надмірну увагу до своєї особи.

«І як він все помічає, якщо так зосереджений на роботі?!»

– Я… ем… просто намагалася знайти відмінності, – опустила очі Міла. – Але їх нема.

– Є, – заперечив він. – Неябиякі дрібниці, звичайно, але їх достатньо, щоб той, хто добре нас знає, міг відрізнити. Щоправда, не всі помітні з першого погляду.

– І що ж це за відмінності? – Таміла інстинктивно подалася вперед.

– Можливо, настане час, коли і ви про них дізнаєтеся, – він закрив свій ноутбук і підвівся. – А зараз лишаю вас на господарстві. До мого кабінету нікого не пускати. Якщо потрібно вийти, замкніть за собою двері, окремий набір ключів від приймальної та мого кабінету я вам приготував.

– А мені… не треба їхати з вами? – вирішила уточнити дівчина.

– У вас, Таміло Георгіївно, виключно офісна робота. Вона у вашому стані найбільш вдала, – шеф поправив краватку. – У мене багато виїзних зустрічей, і мені потрібна людина, яка займатиметься не лише звітами, а й у будь-який момент зможе дістати з моєї шафи потрібну папку, надіслати мені світлину необхідного документа або надати певні дані. Думаю, ми з вами спілкуватимемося телефоном чи не частіше, ніж наживо, – він пригладив волосся. – Увечері перевірю, як ви вивчили асортимент продукції, не розчаруйте мене, – і, підхопивши сумку з ноутбуком та смартфон, вийшов.

Міла зробила все, щоб і справді не розчарувати нового боса, і після повернення продемонструвала йому свої знання. Він залишився задоволений і, виходячи після закінчення робочого дня на паркування, поманив дівчину за собою.

– Сідайте, – Слава вказав головою на своє авто. – Заїдемо заберемо на пошті книги, і я завезу вас додому.

– Їх уже надіслали? Так швидко?! – приємно здивувалася Таміла. – Але… можете просто сказати мені номер відділення, вам не варто турбуватися…

– Таміло Георгіївно, хіба ми не домовлялися, що ви зараз під моїм керівництвом і робитимете те, що скажу я?! – він відчинив перед нею дверцята. – Книжки важкі, я допоможу занести.

Це Самойленко так ненав'язливо намагається напроситися до неї у гості? Чи справді намагається лише допомогти?

– Так, я якось про це не подумала, – вона сіла на сидіння, нагадавши собі, що сперечатися з ним все одно марно. – Дякую, що дбаєте про мене навіть більше, ніж я сама.

– Якщо не я, то хто… – здається, пробурмотів чоловік, обминаючи машину, але Таміла не була певна, що правильно почула.

– Думаю, Віра зрадіє вашому приїзду, – дівчина про всяк випадок вирішила нагадати, що живе не сама.

– Хіба? Минулого разу ваша подруга ледве не втопила мене у своєму напої, – його обличчя залишалося незворушним, хоч у голосі почулася посмішка.

– О, тепер вона дуже про це шкодує, – запевнила Міла, сподіваючись, що Вероніка, якій вона встигла скинути повідомлення про візит раптового вечірнього гостя, встигне повернутися додому раніше за них. Ну, і що у подруги вистачить совісті вибачитися не тільки перед Антоном Дмитровичем, який припав до душі, але й перед ні в чому не винним В'ячеславом Івановичем.

До під'їзду її тимчасової оселі вони підходили навантажені книгами. Точніше, це Слава тягнув картонну коробку з корисною літературою для вагітних, а Міла просто показувала дорогу. Зателефонувавши у двері і не отримавши відповіді (отже, одногрупниця таки не встигла повернутися), Таміла дістала ключі та запросила боса всередину.

– Тут, звичайно, не хороми... – мимоволі вибачаючись, почала вона.

– Ще б пак… – поставивши коробку біля порога, він оглядав їхнє скромне житло і незадоволено морщився. Так, ремонту років сто, як і самому будинку. Зате подалі від батьків та їх задушливої ​​турботи і настанов. – Виховувати тут дитину – не найкраща ідея.

– Ну… нічого іншого я поки що не маю, – розвела руками дівчина. – Але поступово придбаю все необхідне для малюка…