Глава 7

Наскільки би Міла не прагнула якнайдовше спілкуватися з потенційною майбутньою родичкою, але вона на роботі і треба приділяти увагу іншим людям. Тому, пригощаючи прабабусю свого малюка, дівчина паралельно зазивала на дегустацію й тих покупців, які проходили повз їхній столик.

– Де дегустація? – підхопив інший жіночий голос, і Таміла побачила літню пару. – Любий, – сказала жінка своєму чоловікові, – я хочу спробувати, що там пропонують.

– Так, звичайно, – Міла переключила увагу на потенційних покупців, але при цьому, розповідаючи про продукцію, приділяла також увагу і бабусі Слави (на нього самого, втім, намагаючись не дивитися), а потім й іншим бажаючим, кількість яких поступово збільшувалася, бо в магазині знову з'явилася електрика і, звичайно ж, завдяки зусиллям Світлани, що активно закликала народ. Але довго ігнорувати шефа не вийшло, адже він зробив крок ближче, явно демонструючи, що більше не має наміру залишатися лише стороннім спостерігачем.

– А ви... – Мілі складно було казати «ви» чоловікові, з яким вона не так давно була набагато ближче, ніж просто на «ти», але зараз не місце і не час з'ясовувати стосунки. – Знову хочете взяти участь? Спробуєте ще якийсь смак, крім полуничного?

Оскільки він давно працював у цій сфері, то, зрозуміло, вже сто разів мав скуштувати всі види продукції компанії, проте Самойленко приєднався до людей, які пригощалися, а його погляд знову практично не відривався від Міли. Ох, як же важко їй було від цієї несподіваної уваги, навіть коліна тремтіли, а доводилося ще й спілкуватися з покупцями.

Хтось із них просто смакував сирки і відходив, але більшість людей все-таки купувала, і вантажник приніс ще кілька коробок, а Міла навела лад на полиці і поповнила асортимент. Увесь цей час вона відчувала, що Самойленко проводжає її поглядом, і була немов натягнута пружина, але навмисне на нього не дивилася і приділяла часу не більше, ніж іншим. Не вистачало знову стояти стовпом і дивитися на нього, забувши про все на світі, в тому числі і про роботу.

– Славіку, давай теж візьмемо, – почула Таміла голос його бабусі. – Всього потроху.

– Що ж, зробимо магазину продажі… – сказав він і поклав у візок не менше двадцяти сирків із різними смаками. А кожен продаж під час дегустації приписувався роботі промоутерів, таким чином додаючи балів, підвищуючи рейтинг і, відповідно, премію.

– Дякую, що взяли участь у нашій дегустації, – Міла подарувала бабусі шефа чергову усмішку. – Приходьте ще.

– І я вам дякую, дівчино, – всміхнулася та у відповідь і, підхопивши Славу під руку, продовжила променад серед торгових рядів.

Слава, зображаючи із себе слухняного онука, поважно повіз візок далі, але, завертаючи за холодильники з йогуртами, кинув на Тамілу довгий погляд.

– Ось такі справи… – Міла вручила Вірі сирок із вишневою начинкою, а сама відкрила полуничний. Вона теж зробила магазину кілька продажів, тому що пригощати інших, але не ласувати самій, – ще ті тортури. – Ти б його бачила. Я спершу очам не повірила. Весь такий бабусин онучок…

– Слухай, так це ж чудово! – подруга відкусила смаколик, задоволено кивнула і продовжила: – Якщо він може бути настільки домашнім хлопчиком, то його куди легше прибрати до рук, ніж я думала раніше. Вирішено: завтра йдемо на полювання!

Сказано – зроблено. Цього разу Вероніка таки вмовила (практично змусила) Тамілу одягти ту нескромну блакитну сукню, що підкреслювала не лише колір очей, а й жіночі принади, від якої вона відмовилася минулого разу. Поки животика немає, можна собі дозволити. Накинувши зверху ту саму косуху (цей відомий атрибут першої зустрічі) і хоч трохи нею прикрившись, Міла недільним вечором переступила поріг клубу «Тайгон».

– Так, не сутулься і не зіщулюйся! – обсмикнула її Віра, коли вони тільки вийшли з таксі. – Ми йдемо не для розваги, а завойовувати батька твоєї дитини. Так що ніс угору, погляд тримай впевненіший… Візьми те, що належить тобі по праву!

– А раптом його там взагалі сьогодні нема? – трохи пригальмувала Таміла. – А я в такому вигляді тільки в неприємності потраплю.

– Якщо немає, ми відразу ж підемо, обіцяю! – запевнила одногрупниця і таки зуміла розвіяти останні сумніви.

– Чесно кажучи, я й сама не знаю, чи хочу його зараз тут побачити… – пробурмотіла Міла, пробираючись серед натовп, який веселився від душі, та оглядаючи зал.

Духота, запах розпалених тіл, алкоголю і цигарок разом із гуркотливою музикою – це було останнім, про що вона мріяла в цю мить. Зрозумівши, що довго вона в такій атмосфері не витримає, дівчина знову озирнулася, сподіваючись знайти знайоме обличчя... І тут вона побачила його. Слава в уже знайомій куртці та чорній футболці сидів біля барної стійки… і розмовляв із якоюсь дівчиною. І не просто розмовляв, а пускав їй бісики очима! Тамілу наче крижаною водою облили. У грудях, де схвильовано билося серце, стало боляче. Накотила образа, якої вона не знала ще ніколи.

Міла збиралася відвернутися, піти, щоб не бачити взаємних усмішок цих двох, щоб викинути з пам'яті те, що вже встигла підгледіти, але натомість як заворожена продовжувала дивитися, як дівчина бере у Самойленка смартфон і щось на ньому печатає. Свій номер дає?

«Ось ти і попався на брехні! По клубах він не ходить… Ще як ходить!»

Слава в цей момент розслабився, з переможним виглядом окинув поглядом зал і, зустрівшись із Мілою очима, змінився в обличчі, після чого відвів погляд, знову подивившись на співрозмовницю, що простягнула йому телефон. Ага, на гарячому застукала. Занервував. І Таміла нарешті відвернулася, стало гидко.