Глава 6

Міла не знала, що їй і думати. Їхня перша зустріч після спільно проведеної ночі її розчарувала. Тоді Слава дивився на неї як на чужу. Та й як дивився?! Так, просто ковзнув поглядом. Але, виявляється, навіть метелика помітив і запам'ятав! І як це розуміти? Він просто боявся, аби вона не почала кричати про їхні спільні пригоди на весь офіс, тому й удав, що не впізнав? Приховує від оточуючих особисте життя? Навіщо тоді візитку залишив? Чи таки не залишив, а втратив?

Погляд чоловіка (зараз у неї язик не повертався назвати Славу хлопцем) ковзав по обличчю дівчини, переходив до вух і знову повертався до обличчя, і тільки тепер Таміла згадала, що на ній сережки з підвісками-метеликами. Ну любить вона цих крилатих створінь, що мають дивовижної краси забарвлення і здатні полетіти туди, куди кличе серце, подалі від гніту батьківської «турботи». Виходить, Самойленко її не згадав, а просто констатував факт, побачивши метеликів у вухах, а вона подумала... Накотила хвиля розчарування.

– А що за склад у вашого продукту? – знову вступив у розмову брюнет, змусивши Мілу повернутися до роботи, інакше б вона так і стояла, дивлячись на чоловіка, який став для неї першим... у всьому. – Є барвники?

Язик слухався погано, проте вона, намагаючись якнайменше заїкатися, розповіла про натуральний склад сирків, де не було крохмалю, зате були присутні справжні ягоди. Брюнет кивав, а Слава просто дивився на дівчину і одним цим нервував до неможливості. Та що ж він так дивиться, якщо не пам'ятає?

А потім до столу після тимчасового затишшя стали підтягуватися покупці, яких привела Настя, і перевіряльники відступили, продовжуючи спостереження збоку. Міла розповідала людям про продукцію, пропонувала на пробу різні смаки та показувала, де саме лежать їхні сирки, щоб покупцям було простіше зорієнтуватися у різноманітності пропозицій.

Розмовляючи з потенційними клієнтами, вона намагалася всміхатися і здаватися милою, але при цьому відчувала погляди перевіряючих, що нервували до неможливості. Супервайзер і його поки що невідомий супутник, обличчя якого Мілі теж було дуже дещо знайоме (здається, вона таки бачила його фото на сайті серед співробітників, але, зрозуміло, не запам'ятала, тому що її в той момент цікавив виключно Слава) продовжували стояти осторонь, спостерігаючи за її роботою і тихо перемовляючись, а вона молилася лише про те, щоб вони якнайшвидше пішли.

Однак коли чоловіки зникли в натовпі, розчарування Таміли тільки посилилося, а ще накотило дивне почуття втрати, ніби в неї прямо з рук вислизнуло те, що треба було хапати і в жодному разі не відпускати. І вона, зірвавшись з місця, попросила Настю доглянути за столом, а сама рушила слідом, сподіваючись… І справді, на що вона сподівалася? Перехопити Славу? Зупинити? Нагадати про себе та їх спільну ніч?

Але що б Міла не намагалася зробити, було пізно: вийшовши із супермаркету, вона побачила, як Самойленко сів у машину на іншому кінці паркування (його бірюзовий костюм одразу привернув увагу) і поїхав. Дівчина дивилася вслід його бірюзовій же машині і відчувала на щоках вологу.

«І сьогодні не змогла…» – подумала гірко й насилу дочекалася завершення робочого дня, після чого,знову відмовившись їхати в машині Олега, повернулася додому і міцно обійняла Віру.

– Що таке? – здивувалася подруга. – Образив хто?

– Сталося, але не сьогодні. Точніше, не тільки сьогодні, – Міла була рада теплим обіймам Єрмолаєвої. Мати її так не обіймала. – Я нерішуча дурепа, – і розповіла про те, що сьогодні сталося.

– Шкода, що в тебе не було бейджика з ім'ям, – сказала Вероніка за чаєм. – Може, таки згадав би?

– Та не пам'ятає він нічого, – буркнула Таміла. – А що вирячився… Ну так я ж не потвора. Хоча, може, він тоді теж перепив, тому й у голові каша. Моє обличчя йому нагадує когось, але він і сам не може згадати, кого саме. Може ж таке бути, га? – вхопилася вона за останню надію.

– А ти візьми і перевір! – змахнула Віра відкусаним печивом.

– І як же?

– Дуже просто: піди туди, де ви зустрілися, – запропонувала одногрупниця, наче це справді було найпростішим рішенням. – Або давай разом підемо, якщо сама не наважуєшся. Хто знає, може він там часто буває і знову прийде.

– Гадаєш? – із сумнівом запитала Міла. – А раптом він також був там випадково, як і ми?

– От завтра ввечері підемо і дізнаємося, – Віра запила печиво чаєм.

– Давай краще в неділю, завтра в мене і так голова обертом буде, – похнюпилася Таміла. – Потрібно пережити робочий день, а перед цим ще й до гінеколога завітати…

– Співчуваю, – скривилася Вероніка. – Гінеколог – це бє-є, терпіти їх не можу. Чи просто мені такі траплялися? Але тобі й справді треба.

Зрештою, Міла хоч і прийшла в поліклініку раніше, але натовп під кабінетом був ого-го, а прийом ішов у порядку живої черги, хоч із талончиком ти, хоч без. І добре б черга, але в неї постійно вклинювалися особливо зухвалі майбутні матусі, яким «тільки запитати», а Таміла була не з тих, хто влаштовує скандал. Коли перед нею залишилося лише три людини, пролунав телефонний дзвінок.

– Таміло, потрібна твоя допомога, – приголомшила Наталія. – Дівчинка, яка працює в одному із центральних супермаркетів, не зможе сьогодні вийти на роботу. Зможеш замінити? Ваш із Настею магазин знаходиться хтозна-де, там не надто великий товарообіг, твоя напарниця і сама впорається, а ти потрібна мені в «Ровусі». Але там дегустація починається на годину раніше. Встигнеш дістатися?