Глава 3

В офіс компанії «Лактоліт», що займалася виробництвом та реалізацією однойменної молочної продукції, Міла входила з хвилюванням та трепетом. Вони з Вірою таки знайшли сайт компанії і переконалися, що В'ячеслав Іванович Самойленко, супервайзер по роботі з ключовими клієнтами, справді саме той спокусник із клубу. Щоправда, на сайті він був сфотографований у костюмі та при краватці, але не впізнати його було неможливо.

Головний офіс компанії, як дізналися подруги, знаходився в столиці, але місцева філія теж була на хорошому рахунку і займала приблизно чверть п'ятого поверху одного з бізнес-центрів, які нещодавно відкрилися в центральній частині міста. Вона складалася з просторого холу, де дівчину зустріла привітна чи то секретар, чи то офіс-менеджер, і ще кількох приміщень. Секретар була одягнена в чорно-білій гамі, причому досить стримано і не крикливо. Відразу видно, що вона прийшла сюди працювати, а не… наприклад, спокушати шефа чи клієнтів. Хоча хто знає…

У своєму зовнішньому вигляді Таміла теж була певна. Чорний брючний костюм сидить як влитий, блідо-блакитна блузка застебнута на всі ґудзики, крім верхнього, світле волосся зав'язане у витончений пучок, сіро-блакитні очі злегка підведені тушшю, на губах прозора помада, що надає доглянутості… Так, вона виглядала дещо строго, ніхто б не наважився звинуватити її в легковажності. Єдине, що розбавляло цей класичний набір, – біло-рожевий метелик, якого дівчина власноруч змайструвала з бісеру і як прикрасу приколола до піджака.

Чесно кажучи, вона й сама не знала, навіщо сюди прийшла, що скаже, як подивиться у вічі коханому… Віра радила як мінімум стягнути з нього аліменти, а як максимум – змусити одружитися. І якщо щодо останнього Міла дуже сумнівалася, адже такий союз не принесе нічого доброго, з-під палиці щасливий все одно не будеш, то щодо аліментів задумалася. І не тому, що була жадібною, а через те, що їм з малюком справді не буде на що жити.

Хоча, зрозуміло, Таміла мала примарну надію, що, дізнавшись про дитину, Слава як мінімум захоче спостерігати, як вона росте, а потім, можливо, навіть познайомиться. Вона б усе віддала, щоб у малюка була повноцінна сім'я, і ​​мати, і тато, але якщо вже все склалося так, як склалося, і Самойленко виявився легковажним ловеласом, то хотіла, щоб він хоча би час від часу брав участь спочатку у спостереженні за вагітністю, а потім і у вихованні, не дозволяв їхній спільній дитині почуватися покинутою. Але це набагато легше сказати, ніж зробити.

– Добридень, ви прийшли влаштовуватися на посаду промоутера? – звернулася до нерішуче застиглої Таміли секретар. – Ви п'ята, решта дівчаток уже пройшла до Наталії Степанівни. Прямо коридором і перші двері ліворуч.

У Міли язик не повернувся заявити: «Ні, я прийшла до вашого шефа, бо чекаю від нього дитину!» Вона ще розмірковувала, що саме відповісти дівчині, коли та раптом посерйознішала і подивилася кудись за спину Тамілі, після чого шанобливо сказала:

– В'ячеславе Івановичу, вам телефонував Кримський.

– Дякую, Ганно.

Від звуку цього голосу Мілу ніби струмом ударило. Різко обернувшись, вона дивилася, як коридором до неї наближався чоловік, обличчя якого вона впізнала б із тисячі, хоча вони бачилися всього один раз і з того часу минуло вже півтора місяці. Проте виглядав Слава зовсім не так, як у день їхнього знайомства, і був надто схожий на фото, розміщене на сайті, аніж на колишнього себе. На зміну курточці та джинсам прийшов строгий костюм бірюзового кольору, ретельно випрасувана біла сорочка, застебнута на всі ґудзики, крім верхнього, та окуляри у тонкій оправі (яких, до речі, не було на фото).

Свобода та розкутість, ось що Самойленко втілював для неї тоді, і чого не було в ньому сьогодні. Здавалося, що зі зміною гардеробу змінився і він сам. Стриманий, зібраний, спокійний, Слава, здавалося, контролював все на світі, починаючи від волосинки на маківці і закінчуючи пушинкою, яка, не посмівши сісти на його плече, пролетіла повз нього.

Побачивши випадкового коханого так близько і несподівано, Таміла втратила всю впевненість. Горло стиснув спазм, коліна дрібно затремтіли. Впізнає? Чи не впізнає? Хоча, треба зізнатися, вона й сама зараз не надто була схожа на колишню себе. Дівча у вишитій курточці, рваних джинсах і з провокаційним кінським хвостом на голові було мало схоже на строгу (можливо, навіть занадто) офісну леді, але ж не настільки, щоб її не впізнати! Так думала Міла, на це сподівалася... проте реальність виявилася жорстокою.

Окинувши її побіжним поглядом, ніби звичайну незнайомку, і затримавшись лише на метелику, приколотому до піджака, Слава просто пройшов повз і зник за однією з дверей! І у Таміли ледь не підкосилися ноги. Як же так?! Невже, як вона і боялася, в його обіймах побувало стільки жінок, що він навіть не запам'ятовує їхні обличчя?

– Дівчино? – долинув до неї голос Ганни ніби звідкись здалеку.

Міла перевела на неї погляд. Якщо зараз сказати, що секретар помилилася і вона зовсім не прийшла найматися на роботу, їй тут більше робити нема чого. А Тамілі відчайдушно захотілося затриматися тут хоч якось, у будь-який спосіб, хай навіть на посаді якогось там промоутера. Аби не йти й офіційно мати право з'являтися в офісі, поки... поки Слава, нарешті, її не впізнає!

– Т-так, я хочу спробувати себе промоутером, – пролепетала вона, ще не уявляючи, у що саме вплутується.

Крокуючи в тому напрямку, який вказала секретар, Таміла докоряла собі за самовпевненість. Напевно, треба було не йти до офісу Слави, а підстерегти його десь поряд чи на парковці. Тоді б їх зустріч пройшла зовсім по-іншому, Міла нагадала б йому про себе, і він, можливо, згадав і її саму, і їхню спільну ніч... Але зараз про це можна було тільки гадати, все пройшло так, як пройшло, тобто ніяк.