Глава 2

– Вірусю, – схлипнула Міла в трубку. – Віронько, мені кінець… Батьки мене вб'ють… Я сама себе вб'ю…

– Так, а ну спокійно! – обсмикнула подруга. – Розповідай. І не смій робити дурниць, зрозуміла?

– П-почекай… – Таміла більше не могла придушувати поклик до блювоти, і подруга почула багато неприємних звуків. – В-вибач…

– Та що відбувається? Ти де? – запитала Віра.

– Вд-дома, в туалеті… – зізналася Міла і, перейшовши на гучний зв'язок, по стіночці дісталася до кухні, де приникла до склянки з водою.

– Тобі погано? Ти сама? Мені приїхати? – Вероніка не на жарт розхвилювалася, і у Таміли защеміло серце від хвилі тепла. Ну чому, чому подруга до неї та її почуттів набагато уважніша, ніж власні батьки?!

– М-мати і тато у Стоянових. А я не пішла, мені по-погано і…

– Чому погано? – не вгавала подружка. – Ти щось не те з'їла? Може, швидку?

– Н-не треба швидку… – знову схлипнула Міла. – П-просто я… я…

– Так, подруго, я зараз приїду, – заявила Віра категорично. – Просто почекай, добре? Чуєш мене? Скоро буду.

Таміла зробила ще пару ковтків, намагаючись заспокоїтись, і поклала руку на живіт. Минуло майже півтора місяці з того чорного дня, коли вона втратила замість того, щоб придбати. Отримавши диплом, а разом з ним і, як думала, путівку в життя, Міла сподівалася здобути довгоочікувану свободу, але натомість втратила цноту, серце і самоповагу, докоряючи собі за те, що піддалася почуттям, думала емоціями, а не головою. І отримала те, що отримала.

Того ранку Таміла боялася їхати додому. Мало того, що вона сама себе почувала використаною, їй здавалося, що решта теж це відразу помітять, хоча чисто зовні не змінилася, якщо, звичайно, не зважати на засоси, що вкривали шию, які ніяке намисто не сховає. Треба чимось прикрити, інакше викриття точно не уникнути. Відвернувшись від дзеркала, дівчина вирушила в душ, змиваючи з себе залишки запаху чоловічої туалетної води та сліди чужих дотиків.

Ні, її ні до чого не примушували, просто опоїли і змусили втратити голову, тому навіть заяву можна було б подати під великим питанням. Та й чи треба? Адже Слава, цей підступний спокусник, справді їй сподобався. Відчуваючи, що знову готова заплакати, дівчина хлюпнула в обличчя води і загорнулася в рушник. А потім дуже швидко одяглася, зірвала з ліжка простирадло, що зберігало на собі пам'ять минулої ночі, і, піднявши вище комір куртки, залишила гостинну квартиру, що стала свідком її падіння.

Простирадло було викинуте в сміттєвий бак, а Міла, озирнувшись і приблизно визначивши, де саме знаходиться, зраділа, що дощ вже закінчився, хоча бігати по калюжах теж не дуже приємно. Наближався схід сонця, світанкове небо осявало околиці рожевим світлом, йти було не так страшно (тим паче дорогою зустрілося кілька собачників), але далеко, якщо не трапиться таксі (викликати самій не вийде, телефон розряджений). Трапилося. Однак поїхала дівчина не додому, а прямо до Віри, у якої залишився її одяг і яка була єдиною надією на те, що вдасться виплутатися з ситуації, що склалася, з найменшими втратами.

– Вірунчику! – не дуже голосно покликала Міла, підійшовши до приватного будинку, де мешкало сімейство Єрмолаєвих, і обережно постукала у віконце подруги. – Віро-о…

Через деякий час за вікном з'явилося заспане обличчя подружки.

– М-міло? – одногрупниця потерла сонні очі і швидко відчинила вікно.

– Пустиш? – Міла притопнула, струшуючи зі взуття зайву вологу.

– Ну не через вікно ж! – прошепотіла Вероніка і озирнулася назад. – Зараз двері тобі відчиню. Тільки тихенько, моїх не розбуди.

Таміла, прокравшись до вхідних дверей, тихесенько пройшла в будинок, здригаючись від кожного шереху і боячись, що батьки Віри прокинуться, і перевела дух тільки тоді, коли за нею зачинилися двері до спальні подруги.

– Вірочко… – Мила відчула, що от-от розплачеться. Всю дорогу трималася... і ось знову волога до очей підступила.

– Що трапилося? – миттю посерйознішала подружка. – Я думала, ти вдома давно.

– Угу, якби… Як я піду додому з цим? – вона відкрила куртку і продемонструвала вкриту засосами шию. – Та й одяг на мені твій.

– Ого, подруго, – присвиснула Віра. – Дивлюся, вечір у тебе вдався. А плачеш тоді чого? Він був грубий? Виглядав адекватним, навіть дуже.

– Не знаю, не пам'ятаю нічого! – сльози таки бризнули з очей, і Таміла між схлипування розповіла, як усе трапилося.

– Хм... Гад він, звичайно, – похитала головою Віра і обійняла Мілу, що сиділа на дивані. – Але у всьому треба шукати плюси. Радуйся, що він бодай грошей не залишив, не вважав тебе...

– Звичайно не вважав, я ж йому цноту віддала! – одразу сполохалася Таміла, але потім знизила голос, боячись таки розбудити господарів будинку. – А знаєш, може, й даремно не залишив. Хоч би показав, що нехай небагато, але цінує час, який провів зі мною. А так узагалі на халяву скористався.

– Тільки не кажи, що взяла б гроші, – здивувалася одногрупниця.

– Та ні ясна річ! – образилася Міла. – Але тепер я почуваюся навіть гірше, ніж бруд під ногами, бо мене… Те, що він зі мною зробив, навіть купюрою не оцінив.