Глава 6

У понеділок Слава приїхав на іншій машині, до речі, не менш дорогій та розкішній. Поводився незворушно, ніби між ними в суботу нічого особливого не сталося, та лише ввечері непомітно для інших постукав пальцем по наручному годиннику, ясніше ясного натякаючи, що часу на роздуми все менше.

А через годину, коли вона, повернувшись додому, переодяглася в шовковий халатик і якраз збиралася засісти за детальне вивчення клієнтської бази, пролунав дзвоник у двері. Ковалевський по-хазяйськи ввалився до квартири, тримаючи в руках пакет, з якого йшов досить апетитний запах.

– Не вечеряла ще? Я теж не вечеряв, – не давши відповісти, тут же заявив він і, скинувши взуття, почимчикував на кухню. Ну так, нахабство – наше все. – Іди швидше сюди, а то все охолоне! – крикнув вже звідти, після чого пролунав шум води в раковині: гість мив руки.

Вероніка, сторопівши від цього несподіваного вторгнення, теж вирушила на кухню, з підозрою дивлячись на візитера. А той незворушно розкривав судочки, сповнені запаморочливої смакоти, від одного аромату яких хотілося забути про пристойність і жадібно накинутися на їжу. У Ніки зрадницьки загурчало у животі, нагадуючи, що останній раз вона їла в обід.

– З якої причини така щедрість? – пересилив збентеження, насторожено поцікавилася вона.

– Яка ще щедрість? – швидко глянув Славка, паралельно розкладаючи посуд, пластикові виделки і ножі. – Просто вечеря з підлеглою. У нас на вечір повно роботи, а я не збираюся слухати канонади твого шлунка. І свого теж. Ці перші тижні тобі доведеться дуже багато всього дізнаватися і запам'ятовувати, а хто зможе краще познайомити зі всіма тонкощами, ніж я?!

І то правда. Коли він нормально поводиться, працювати зі Славкою одне задоволення, а зараз їй дійсно потрібна допомога знаючої людини. Ніка глянула на пластикові прилади, похитала головою і дістала з ящика металеві.

– Давай хоч по-людськи, не на пікніку ж.

– Я тільки «за»! – Славко схопився за виделку і зробив запрошувальний жест.

Вечеряли вони немов генерали двох протиборчих армій, які тимчасово уклали перемир'я. Жоден з них і словом не згадав майбутню суботу, хоча питання «часу Х» буквально висіло у повітрі. Ковалевський відкоркував обидві пляшки із соком і одну подав їй. Здавалося б, дрібниця, а зробилося приємно.

Потім вони майже дві з половиною години сиділи за ноутбуком. Вероніка підняла списки клієнтів, а Слава коментував інформацію по кожній людині чи компанії, давав поради і підказував, які і з ким можуть виникнути проблеми і як цього уникнути. Вони встигли обробити десь десяту частину списку, але зате за цими конкретними клієнтами Ніка відчувала себе вже асом.

– Чаю наллєш? – попросив Славко, глянувши на годинник. – Щось у горлі пересохло...

– Угу, дайте водички, а то так їсти хочеться, що переночувати ніде, – усміхнулася вона, але вирушила заварювати чай. – Я тут вчора спекла пиріг із яблуками, якщо хочеш...

– Звичайно хочу! – Ковалевський був уже на кухні. – Чоловіка треба добряче годувати, тоді він буде добрим і поступливим.

– Ага, і перестане шантажувати нещасну жінку, – мимоволі вирвалося у Вероніки.

– Дуже може бути... – кивнув Славко, втикаючи зуби в кусень пирога.

Чаї ганяли не дуже довго. Славко знову глянув на годинник і з явним жалем почав збиратися.

– Краще не затримуватися, щоб не викликати зайвих підозр, – пробурмотів він собі під ніс.

Однак на цьому візиті все не закінчилося, ні! Наступні три дні Ковалевський продовжував навідуватися вечорами з чим-небудь смачненьким і просиджував покладені дві з половиною чи навіть три години, після чого вони пили чай і прощалися. І знову ні півслова про шлюб або суботу, що починало вже добряче нервувати.

Робочий тиждень проплив як у тумані. Входячи в курс справ, Вероніка зідзвонювалася і зустрічалася з клієнтами, а Олена практично стала її правою рукою і неофіційними заступником. Іван, один із чоловіків-старожилів, був у колективі неофіційним лідером, досвідченим і пробивним, але поки не перетягував ковдру на себе, а працював на благо відділу. Можливо, хотів подивитися, на що здатна нова керівничка.

Але робота роботою, а свого життя ніхто не відміняв. Ніці вдалося вибратися у ще три банки, але і там відповідь була негативною. Невже тут не обійшлося без Славки і він заблокував їй шлях до відступу? Або просто банки не бажають йти на непотрібні ризики?

Вероніка стояла перед серйозним вибором, а порадитися, як ні сумно, не було з ким. Батькові і матері вона казала, що у неї усе добре, а стурбований голос через те, що багато роботи, та й відповідальність велика. Їм вже точно не можна знати таємницю потенційного шлюбу. Якщо що, доведеться прикидатися щасливою і всім задоволеною. Але якщо так можна врятувати тата або хоча б продовжити його дні...

У п'ятницю ввечері Ніку традиційно попросили затриматися, а потім по внутрішньому зв'язку зателефонував Ковалевський і запросив у свій кабінет. Співробітники вже розійшлися, так що свідками її подорожі до шефа були лише охоронці, яким, в сутності, не було справи, хто, до кого і коли ходить. Може, керівництву компанії потрібно вирішити якісь робочі питання чи ще щось.

Славко розслаблено розвалився в кріслі, прикривши очі й відкинувши голову на спинку. На столі височіли гори папок з документами, які він, мабуть, якраз переглядав. Ну так, за ним ж останнє слово, все треба схвалити, завірити печаткою і підписати. Незважаючи на їх гострі відносини, Ніка прекрасно бачила, як багато і з якою самовіддачею Слава працює. Був би у нього характер не таким поганим, вони двоє могли б потоваришувати або навіть...