Глава 7. Жити по-новому і раптові труднощі

Артем

— Артеме Дмитровичу, я телефоную, бо вдома таке... Вам краще приїхати... Негайно...

— Людмило, що сталося?

Голос економки був настільки стурбованим, що він дійсно неабияк захвилювався. Досі вона ніколи не телефонувала, щоб не траплялося. А в цій сімейці Армагедон був не один.

— Інесса Григорівна проганяє з дому Дмитра Олеговича та Яну Миколаївну...— була відповідь. Різко перезирнувшись з Настею, юнак зітхнув і стиха мовив:

— Рішення за тобою. Але раджу відкласти печиво і мчати додому, поки ми не стали дітьми банкрутів...

Вона ще думала, та він вже знав її відповідь. Точно так, як і знав, що вона впустить його в будинок. Попри все в неї добре та чисте серце. Щоправда, була мить, коли він почав сумніватися і дійсно вирішив забратися до неї через вікно кімнати на другому поверсі, яке він вмів відкривати зовні, але врешті сумління дівчини перемогло і вона вийшла. Падіння було незапланованим та болючим, але саме воно й налаштувало жалісливу красуню на конструктивний діалог. Вона запропонувала чай і не прогнала з кухні. Тепер же він не сумнівався, що погодиться на його пропозицію. Врешті вони залежать одне від одного, як і раніше...

У мить, коли вона заявила, що залишить йому фірму, але скасує заручини, серце чоловіка стиснули кліщі... Дивне відчуття. Певно, йому слід було зрадіти, але він почувався сумно й приречено. Артем був людиною слова. Він не міг скористатися ситуацією так жорстоко. У них була домовленість. Свою частину Настя виконала, тож він був змушеним і щиро хотів виконати свою частину. Захистити цю дівчину і її немовля. Вона ж намагалася побудувати з ним команду, коли захистила перед батьком і хотіла поскаржитися й отримати розуміння, але він відштовхнув. Більше не робитиме так. Якось слід з нею вживатися, бо ж була й друга сторона монети — він дійсно не міг бути впевненим, що фірма залишатиметься при ньому надалі й через якийсь час кермо правління не забере чоловік власниці найбільшої долі акцій. Такого повороту йому вкрай не хотілося б. Та зараз він зовсім не про те думав і не лише корисливі, але й насамперед моральні цілі та почуття провини керували ним і змушували вдаватися до найрозкішнішої дипломатії, вмовляючи дівчину дати їм другий шанс.

— Їдьмо, — очікування виправдалися, Настя не підвела їх. Задоволено поцілувавши руку дівчини, він накинув на себе пальто, допоміг одягнутися їй і покульгав до своєї «Тойоти», що облипала мокрим снігом.

— Шкода, не встигла печиво спекти, — зітхнула білявка.

— А ми владнаємо всі справи і повернемося сюди. Нині заночуємо тут, а завтра переїдемо на квартиру, — мовив юнак. Він і на таке був згодним, аби лише все налагодилося і вони помирилися. Красуня коротко кивнула і вдячно всміхнулася. Це вже великий крок у їх стосунках.

Вони прибули до котеджу досить швидко. Не зважаючи на погану погоду, «Тойота» летіла вулицями міста, спритно маневруючи поміж іншими авто. Доводилося поспішати. Це й добре. Прибули саме тоді, коли «вистава» доходила до кульмінаційної миті.

Спираючись на руку нареченої, Артем кульгав до будинку і зітхав. Певно, не потрібно було казати бабусі, що батько дозволив собі забагато, якщо навіть Настя їй про це не розповіла. Та що вже вдіяти?

Зустрілися зі старшими родичами просто в порозі. Інесса Григорівна, склавши руки в боки, войовничо стояла в коридорі, а її донька та зять тягнули до виходу валізи, не забуваючи сваритися. Чи між собою, чи з бабцею молодь не зрозуміла.

— Що тут відбувається? — гучно спитав Артем, пропускаючи дівчину вперед і поспішаючи вслід за нею сховатися від дощу під навісом.

— Настуне! — зраділа господиня, а її обличчя, що досі променіло гнівом, зараз стало м'яким та привітним. — А я тут виховні роботи проводжу...

— Виховні роботи? — вигукнула Яна Миколаївна. — Ти прогнала нас з дому!

— Я прогнала з дому тварюку, що посміла підняти руку на мою внучку. Рукоприкладства у моєму домі не буде! Тут немає місця для тиранії! Ти сама вирішила піти з ним, то й не смію затримувати. Доросла дівчинка. Проживеш якось, — відрубала жінка.

— Бабусю, не треба, — м'яко мовила дівчина. У мить, коли її погляд зустрівся з поглядом вітчима, вона різко відвела очі. Артем поспішив обійняти її за плече.

— В моєму домі не буде того, хто ображає мою сім'ю! — різко вигукнула жінка. Дмитро з дружиною знову підхопили свої валізи і потягнули до виходу.

— І куди ви тепер? — спитав у двох скандалістів юнак.

— Чи тобі є різниця? Ти погрожував розірвати зі мною стосунки! — буркнув чоловік.

— В готель, певно... Якщо нам немає тут місця, пошукаємо його деінде, — жалібно промовила тонесеньким голосочком білява світська левиця, конвульсивно ловлячись за серце, але продовжуючи шлях.

— Залишайтеся, — зітхнула Настя. — Ми поїдемо.

— Куди це? — здивувалася бабуся.

— В мою квартиру. Туди, де будемо лише вдвох. Без стороннього тиску. Дозвольте їм залишитися... — пригорнувши наречену сильніше, лагідно та водночас упевнено промовив юнак.

— Ви можете поїхати з нами, — додала дівчина, усміхнувшись.

— Ні, я не заважатиму вам будувати своє життя, — новина настільки втішила жінку, що вона змінила гнів на милість й розквітла чарівною усмішкою. Впевнено додала: — Цей будинок і все своє майно я вирішила передати тобі, Насте. Щоб там не було, пам'ятай про це... Ти завжди можеш повернутися.

Почувши це ще раз, Яна Миколаївна потягла валізу з подвійним ентузіазмом. Проте навіть дурнику було зрозуміло, що ті двоє навмисно топчуться на місці, насправді чекаючи, коли їм дозволять повертатися. Перезирнувшись з Артемом, дівчина всміхнулася і поблажливо мовила:

— Дякую, бабусю, за твою щедрість, але я не чекаю від тебе спадщини. Живи якомога довше, лише про це прошу. Та коли вже таке майнове питання, нехай котедж залишиться мамі. Я не претендую ні на що, крім твоєї любові. Ти й так віддала мені всі свої акції...