Глава 6. Тимчасове перемир'я

— Що сталося? — тривожно спитала Яна Миколаївна, помітивши, як змінилися емоції на обличчі молодого чоловіка, з радісних ставши похмурими й сумними.

Та юнаку було не до пояснень. Слід дещо з'ясувати... Якщо Настя поводиться так по-дитячому вперто, отже є щось, про що він не подумав... Чи можливо таке, що вона казала правду? Перед очима так вчасно з'явилася економка.

— Пані Людмило, мені треба терміново з вами поговорити, — промовив він і швидко настигнув жінку. Схопивши її під лікоть, потягнув з холу, аби уникнути здивованих поглядів родичів.

— Артеме Дмитровичу, що відбувається?— майже злякалася вона.

— Мені слід негайно дізнатися, що сталося, коли Настя повернулася вчора додому. Вона сварилася з батьками? Що було? — різко спитав він. Служниця винувато опустила очі. Артем розумів її. Вона не могла дозволити собі шпигувати за одними господарями для інших.

— Людмило, це важливо... Якщо було щось неприпустиме, ти повинна мені розповісти. Я в житті не повірю, що ти не бачила. Ти завжди все бачиш... Ну так? — спробував приховати свій гнів юнак, аби не лякати її сильніше.

— Було дещо... Дмитро Олегович та Яна Миколаївна дуже грубо розмовляли з Анастасією Сергіївною... — все ще не піднімаючи очі, обережно мовила вона.

— І? — майже не витримував цього зволікання Артем, тепер чомусь не сумніваючись, що почує досить обурливі й неприємні факти.

— Дмитро Олегович назвав вас дитям, сказав, що Анастасія налаштувала вас проти батька. Вона відповіла, що ви давно стали дорослим і розумним чоловіком, а він поганий батько, який не побачив цього. Спробувала присоромити Яну Миколаївну і...

— І?

— І Дмитро Олегович вдарив її по обличчю. Анастасія Сергіївна аж впала на спинку дивану. Я саме проходила і бачила це на власні очі, — зізналася економка.

Отже, вона сказала правду, а він не повірив, звинуватив... Який же він дурень! Не дивно, що Настя вирішила скасувати заручини...

— Бабусю, про який міст вона говорила?— вилетівши назад у хол, вигукнув юнак.

— Ти не знаєш, де любить проводити час твоя наречена? — зі злою усмішкою спитав Дмитро. Різко повернувшись до нього, Артем скривився, немов від зубного болю.

— Що таке? — здивувався той.

— Наскільки ти низько впав... Мені соромно називати тебе батьком... Не смій! Не смій більше ніколи торкатися моєї нареченої й навіть не думай знову її вдарити! Інакше матимеш справу зі мною! І молися, щоб вона тобі пробачила, адже у зворотному випадку мені доведеться розірвати з тобою спілкування... — просичав хлопець, різко торкнувшись вказівним пальцем грудей Самойлова-старшого. В усьому зараз, його міміці, жестах, погляді дзвеніла сталь. Таким ще ніхто й ніколи не бачив завжди м'якого та веселого красеня. Він і сам не помітив, наскільки змінився та змужнів за цих два дні. Не повірив би, що таке можливо, якби почув від когось...

— Ти вдарив Настю? — вигукнула Інесса Григорівна до зятя, побуряковівши від гніву.

— Де її знайти? — ще раз спитав у бабусі Артем, а, отримавши відповідь, негайно покинув будинок, не зважаючи на заклик батька повернутися та поговорити.

Настя

Я стояла на мості, замислено милуючись брижами, що створював на воді вітерець. Погода псувалася. Сині хмари закривали сонце, погрожуючи пролитися дощем на туманне і таке сіре місто. В пам'яті я стояла тут з татусем, як колись...Ми так любили приходити сюди разом, щоб насолоджуватися неповторними краєвидами. Відтоді, як удвох гуляли тут востаннє, минуло стільки літ! Змінилися краєвиди, навіть міст зазнав реконструкції, та єдине залишалося незмінним — лише тут я відчувала підтримку рідної душі. В маєтку бабусі я почувалася нікому не потрібною і надзвичайно самотньою.

«Як ти знайшов це місце?» — згадалося, як спитала батька в ті далекі часи. Він тепло мені всміхнувся, погладив біляве пухке волосся і промовив:

«Мене привів сюди мій батько дуже давно».

«А ти привів сюди мене...».

«А ти, коли станеш дорослою, приведеш сюди свою дитину, Настуню. Твій дідусь Коля подарує тобі компанію, а я дарую ці прекрасні краєвиди. Пам'ятай, доню, коли минатиме час і тобі стане сумно, ти завжди можеш прийти сюди».

«Коли мені буде сумно, я прийду до тебе» — обіцяла зі щирою дитячою безпосередністю.

«Навіть якщо я не буду поруч, душею завжди залишатимуся з тобою...» — сумно всміхнувшись, мовив чоловік. Він уже знав про свою хворобу. Тоді я здивувалася таким словам, а через місяць його не стало...

Досі, коли мені була необхідна підтримка, я приходила сюди... Та сьогодні, стоячи на березі, я відчувала себе такою самотньою... Навіть та давня обіцянка тата бути поруч не зцілювала пошматоване серце. Він може й поруч, але мені потрібно ласкаве слово підтримки й поради, знання того, що мій малюк у безпеці і...

Мій малюк...

Усвідомлення того, що я вже не маленька дівчинка, а майбутня мама увірвалося блискавично. Я не самотня! В мене є мій малюк. Він поруч, він в мені. Він ще зовсім крихітний і геть нікого, окрім мене, не має. І я змушена подбати про нього, повинна зберегти та захистити.

Зривається вітер... Слід повертатися на дачу. Заварю гарячого чаю, спечу печива і буду читати щось новорічне... Незабаром свята. Слід підвищувати настрій.

Викликавши таксі, я сховала руки в кишені пальто і повільно рушила до вулиці, віддаючись якимось своїм думкам. Аж раптом...

— Насте! — спершу здалося, що почулося, але за мить з розчаруванням усвідомила, що таки ні. Артем біг за мною через міст, гукаючи і тим самим привертаючи увагу людей. Прекрасно! Ще лише цього не вистачало.

— Нащо ти приїхав? — спитала, коли юнак наблизився. Червоний, спітнілий, він важко дихав і не міг мовити й слова. Певно, припаркував авто десь далеко, що так мчав сюди.

— Треба поговорити... — видавив з себе він. — Що означає: «Угоду скасовано»?

— Те й означає... — відрубала я. — Означає те, що мені слід думати про безпеку, а не заганяти себе в клітку.