Глава 5. Нервові дні

Артем

Цей день мав бути розкішним. Все до того йшло. Спершу той фурор, що вони з Настею викликали під час збору акціонерів, додав плюс тисячу до його настрою. В ці миті він пишався розумом бабусі, ще більше пишався своєю компаньйонкою та нареченою і радів тому, як гарно та вдало все складається. Бездоганно. Здається, вони стали непоганою командою. Можливо, навіть зможуть вжитися разом. Ох, якби ж він знав, якими поспішними були ті висновки!

Нарада з акціонерами, директорами відділів та працівниками, що займали найвищі посади, проходила теж, мов по маслу. Його ідеї прийняли дуже тепло і схвально. Здається, на компанію чекали найкращі її часи. Він уже починав пишатися собою. Але... Все бути ідеально не могло, на жаль.

Повернувшись додому, одразу відчув атмосферу бурі. Батьки нервово розмовляли про щось в холі і одразу спіймали його. Яна Миколаївна спробувала достукатися до сумління чи що то таке було, але розповісти історію неземного кохання не було складно. Виклавши версію, яку придумав дорогою додому, він спокійно пішов приймати душ. Помітив здивовані погляди, коли заходив у свою кімнату. Їм з нареченою слід би переїхати в одну, щоб не виглядати підозріло. Щоправда, бути з Настею в одному ліжку не сильно хотілося. Тобто, якби був пульт, який вимикав її складний характер, то те ліжко могло б стати житлом раю, але якось про рай не думалося, коли згадувалися химери нареченої. Навряд чи вона отак просто захоче підпустити його ближче. А спати в одній кімнаті і не торкатися її — він же немає схильності до мазохізму. Варто лише згадати ті поцілунки, її солодкі вуста, як вогонь запалював тіло. Хотілося кусати ті вуста, зминати їх і мучити поцілунками до кінця вічності... чи хоча б до ранку... на крайній випадок.

Та зараз час думати не про свої фантазії стосовно власної майже дружини, а згадати про справи. Зараз їх буде досить немало, а в нього ще є незавершені напрацювання.

— Артеме Дмитровичу, вечеря готова, — почувся голос з коридору.

— Чудово. Дякую, Дашо... — новині про вечерю він дійсно зрадів: інтелектуальна праця виснажлива, тому їсти хотілося не по-дитячому.

Спустившись в їдальню, помітив напружену атмосферу. Схоже, Яна Миколаївна висловлювала невдоволення поведінкою своєї матері, але Інесса Григорівна за звичкою зневажала думку доньки. Ще та сімейка, чесно кажучи. І чому ці люди дивуються, що вони з Настею не слухаються їх? З дитинства спостерігали за тим, що ніхто нікого не підтримує і не поважає в цій родині. Всі поділені на групки. Бабця з дідом, мачуха з батьком, вони, діти, кожен сам по собі... Артему хотілося б, щоб у його майбутній сім'ї було не так.

— Я для тебе взагалі не донька, а так щось... Ти мені навіть спадкоємства не залишила, — встиг почути ображену фразу своєї майже тещі.

— Я ще жива, щоб спадкоємство ділити, — промовила жінка. — Хотіла, щоб тобі щось дісталося від мами, слід було маму слухати. А тепер живи своїм розумом, Яно. І цей будинок, і дачу, і татове авто я залишу єдиній онучці Анастасії...

То в нього наречена з приданим... Чомусь ця думка навіть повеселила Артема. Схоже, Інесса Григорівна налаштована дуже рішуче. І якщо ті двоє таки продадуть свої акції, залишаться ні з чим. Цікаво, чи таки продаватимуть.

Хотілося послухати, чим все завершиться далі, але його помітили, тому довелося увійти всередину і зайняти своє місце.

— Де твоя кохана, синку? — почувся повний сарказму голос батька.

— Скоро прийде, — відповів він, зосереджуючись усе більше на ароматах, аніж на тому, де носить Настю. Прийде вона, куди дінеться? А поки можна скуштувати пиріжок, бо дуже хочеться їсти.

— Як це ти з нею не разом? Невже не почекаєш її? — продовжував ламати комедію татусь.

— Оце так! — глянувши на пиріжок у руках юнака, мов на щось заборонене в країні, Яна Миколаївна тепер залишила мати і взялася за хлопця. — Яка тепер молодь пішла! Куди котиться світ?

— І не кажи. Пам'ятаю, я завжди чекав тебе... Якщо ти не поруч, крихта до рота не полізе. Таке кохання. А зараз... Сором один...

— Знецінені почуття. Як образливо... Як шкода, правда ж? Не вміють тепер так любити, як це робили ми... Ех...

— До речі, сину, якщо ви вже так заявили на світ про свої плани, то коли весілля?

— Після трауру, — зітхнув юнак, розуміючи, що йому тепер точно крихта не полізе. Настрій стрімко падав. Здається, досі він навіть не уявляв, крізь що доведеться пройти.

— Ви вже обирали сукню для Насті? — спитала Яна.

— Так, — мовив він, відкладаючи здобу.

— Який Насті улюблений колір? Для весільного оформлення ресторану, — спитав батько. Ніби то він оформлятиме ресторан.

— Фіолетовий, — кинув навмання.

— Який вона любить торт? Це ж твоя наречена, ти повинен знати. Я замовлю в свого кондитера, — причепилася мачуха.

— Наполеон, — видав, що перше в голову прийшло.

— Який у неї розмір ноги?

— Це то тобі нащо? — обурився юнак, поволі втрачаючи контроль над собою.

— В неї є тату, родимки або шрами? — видала номер мачуха.

— Вона ж твоя наречена! Ти повинен знати! — вигукнув батько.

— Збожеволіли! Обоє! Ви здійснюєте моральне насильство! — обурився юнак.

— Де Настя? — побачивши покоївку, нетерпляче спитала бабуся.

— Вічно її чекати, — пробуркотів Дмитро.

— Анастасія Сергіївна сказала, що не прийде. Ось несу їй у кімнату вечерю, — покірно відповіла дівчина. Ще й вона мозок виноситиме! Не дівчина, а наречена мається на увазі...

— Давай я занесу, — схопивши тацю з рук Дарини, Артем був щасливий нагоді покинути цю сімейку. Повечеряв, так повечеряв.

У кімнаті майбутньої дружини на нього чекав сюрприз. Червона, заплакана, з запухлим обличчям... Вона явно виглядала не так, щоб спускатися до людей для вечері. Але що стало причиною? Дівчиська... Вічно вони ревуть!

— І що це з тобою? — чомусь відчуваючи роздратування від того, що вона тут сидить вся у сльозах, спитав юнак.