Глава 4. Війна буде

Варто було мамі й вітчиму нас покинути, акціонери кинулися вітати Артема з посадою і нас обох з заручинами. Однозначно всі ці події стали для них сюрпризом, але вони з гідністю приховали здивування.

— Я хотів би провести першу нараду просто зараз. У мене є декілька ідей і планів, з якими я волів би познайомити вас без затримки. Чи є можливість зібрати директорів всіх відділів? Їм це теж було б корисно почути, — одразу перейшов до справ Самойлов-молодший. Як же він схожий на мого дідуся, бабця мала рацію, коли казала так.

— Розпочни з того, що повідом про своє призначення усім працівникам. Збери їх у холі, — порадила я. — Успіхів. Я поїду додому, а ти працюй.

— Дякую, сонце, — з усмішкою мовив юнак і м'яко торкнувся вустами моєї щоки, продовжуючи грати цю роль. Кажучи чесно, мене дратувала необхідність бути з Артемом завжди й всюди милою, бо звикла я саме до зворотного, але доведеться відвикати. Виходу то іншого немає.

Ні матір, ні вітчима я не знайшла в холі офісу, тому поверталася абсолютно спокійною. Бабуся трохи затрималася, бо їй було дозволено залишитися і послухати про майбутні нововведення. Цікаво, чи оцінить вона реформаторські ідеї названого внука та новоспеченого зятя? Чи не пошкодує про своє рішення? Врешті досі вона була акціонером з досить великою часткою акцій, а тепер залишилася геть за бортом... Будемо сподіватися, що Самойлов не підведе її. Інакше мені доведеться втрутитися, а не хотілося б... Та й що я можу вдіяти зі справами фірми? В мене інша спеціальність, тим паче мені про малюка думати треба.

І все ж гарно перекосило Дмитра Олеговича, коли він дізнався, що не стане генеральним.

Ця думка веселила й тішила всю дорогу додому. Кажуть, вагітним потрібні позитивні емоції. Сьогодні я їх отримала вдосталь. Та варто мені було переступити поріг дому, як я одразу збагнула, що більше мені їх не забезпечуватимуть. В будинку проходили міжусобні бої. Ще у дверях почула голоси мами й вітчима, тож затрималася в коридорі, аби почути лайку, що відбувалася в холі. Навіть прислуги не посоромилися, не усамітнилися десь у своїй кімнаті, а влаштували спектакль просто серед холу. Оце ми їх довели! Адже раніше я ніколи не чула, щоб ці голубки сварилися. Радше навпаки завжди воркували, ніби нам на зло. Знали ж, що ми з Артемом і бабусею не підтримували цей союз. Щоправда, дідусь підтримував. Йому новий зять якраз подобався. Ми ж розуміли, що дядько Дмитро — жадібний і егоїстичний, це було помітно з першого ж його кроку в наш дім. Вже тоді він оголосив себе власником котеджу.

— Яно, те, що твоя донька сьогодні утнула не влазить в жодні рамки! Сподіваюся, хоча б з цим ти сперечатися не будеш! — заявив вітчим так, що навіть покоївки на верхньому поверсі однозначно почули цю фразу.

— Вона утнула це разом з твоїм сином, чи ти й з цим будеш сперечатися? — вигукнула мама. Хоч раз у житті захищала мене, це приємно здивувало. — Між іншим, не Настя, а Артем залишився при владі!

— Артем — ще дитина в душі, він не має свого розуму, щоб до такого додуматися! Це явно все спланували твоя доця і твоя мамуся! Компанія була в моїх руках, але вони все зіпсували! І що тепер робити? — фраза про «дитину» почала знову рятувати мій настрій, тож я навіть усміхнулася. Вітчим здавався таким бовдуром, що навіть сердитися на нього неможливо. Типовий татко. Так заклопотаний справами і власним его, що не помітив, як син виріс і обіграв його.

— Це ти мене питаєш? Ти ж у нас майстер будувати плани! — хмикнула матір, а я подумала про те, що було б непогано пройти до своєї кімнати, не потрапивши їм на очі. Ще не вистачало залишитися сам на сам з цими двома і пояснювати те, як випадково кохання спалахнуло в наших з Артемом серцях, що ми дійшли до рішення одружитися.

— Що в нас залишилося? Лише тридцять відсотків... Можемо спробувати продати двадцять, я вигадаю якусь байку для пана Гарова, але вони коштуватимуть набагато дешевше, ніж він заплатив би за кожний відсоток контрольного пакета... — поки розмови про гроші, можна непомітно пробігти до сходів. Може пощастить і вони не побачать. Швидко роззулася, щоб не клацати, і, взявши в руки туфлі, налаштувалася на те, щоб пробігти залою.

— Так може продаймо всі тридцять? — промовила ненька, а я, пригнувшись, зробила кілька тихих кроків, думаючи про те, що пройду за її спиною, поки вітчим також повернувся до вікна обличчям.

— Ага, а потім залишимося банкрутами, коли все витратимо... Кажу ж, ми отримаємо за них не так багато. Треба залишити собі щось, щоб стабільно отримувати дивіденди...

— То нащо нам взагалі щось продавати?— резонно спитала мама, а я зробила ще кілька кроків.

— Тому що я вже домовився з людиною. Едуард Гаров — не той, з ким можна отак запросто розірвати угоду. Ні, Яно це взагалі не вихід... — зітхнув чоловік. Ага, як би не так. Спершу накрутив справ, а тепер шукає способи порятунку? Якщо знав, хто такий той Гаров, то не слід було з ним і зв'язуватися. Грошенят захотілося? Дарма дідусь так тобі довіряв... Ах, до нещастя він був не настільки далекоглядним, як хотілося б. Та не важливо. Мені б зараз ще кілька кроків і...

— Стій на місці! Куди це ти прокрадаєшся? — наче грім серед ясного неба, пролунав сердитий голос матері. Ну от, приїхали...

— Не крадуся я зовсім, — зупинилася, кидаючи якомога спокійніший та байдужіший погляд на жіночку. Стиснула в долоні підбори туфель, які затискала у своїх руках, і на сповнений запитання погляд впевнено мовила: — Ноги болять, вирішила босою пройтися. А що?

— Брешеш, дивлячись мені в очі, і навіть не червонієш? Не поспішай ховатися, мені не терпиться привітати доню з заручинами! — впевнено підійшовши до мене, мама схопила мене за руку і потягнула до дивану, куди буквально змусила сісти. Сама ж зупинилася навпроти, склала руки перед собою і, мов слідчий, що збирався допитувати особливо-небезпечного злочинця, промовила: — А тепер розповідай. Нам так хочеться почути історію цього кохання.