Глава 2. Рішення

Настя

Цей ранок був одним з найбільш дивних у моєму житті. Прокинувшись о сьомій ранку, поспішила одразу встати. Зазвичай я любила поніжитися в ліжку довше, потім займатися йогою або бігати парком, що неподалік, і лише згодом збиратися на роботу, але сьогодні мій будильник якогось дідька виявився вимкненим, тож на спорт часу не залишалося. Чи то вчора я забула його навести (хоча, як це можливо? Його не потрібно наводити щодня, це ж смартфон, а не радянський годинник!), чи то він вийшов з ладу? Не сенс.

Одним словом зранку я виспалася, але не встигала на роботу, тому поспішала і лютувала.

Швидко обравши зелену сукню, обшиту мережаною накидкою, вище колін, залишила волосся розпущеним і навела легкий макіяж. Взувши закриті туфлі на підборах та взявши пальто пастельного кольору, поспішила на сніданок.

Традиція нашого дому полягала в тому, що кожен мав власне місце за столом, а спільний вранішній прийом їжі був обов'язковим.

Кухар Франсуа, якого бабуся років десять тому переманила з елітного ресторану, накрив розкішний стіл. Запаморочливі аромати володіли якимись магічними здібностями, адже, забувши про роботу, я пообіцяла собі не встати з місця, поки всього не з'їм або хоча б поки не спробую кожної страви.

— Доброго ранку, — привіталася з членами родини і присіла на стілець поруч з мамою і навпроти Артема. «На чолі» столу було місце бабусі як господині, а навпроти моєї неньки сидів дядько Дмитро.

Зазвичай сімейні сніданки проходили доволі терпимо. Чоловіки часто обговорювали бізнес, моя мати мучила всіх модними новинами, я в душі сміялася з цього цирку і часом вставляла гостренькі репліки, але саме сьогодні щось явно було не так. Зведений брат вглядався в мене так, наче збирався пропиляти дірку, буквально заглядав до рота, від чого я врешті почувалася вкрай недобре. Зіпсувавши апетит своєю прискіпливою уважністю, він вкрай похитнув мою душевну рівновагу, а тому, різко глянувши на нього, не витримала і таки спитала:

— Що таке? Я вдягнула сукню навиворіт?

— Наче ні... — розсіяно оглянувши мене, мовив він.

— А чого вилупився? Рахуєш мені виделки? Май на увазі, Самойлов-молодший, я не об'їдаю цю сім'ю, будь спокійним...

— А на тебе вже й не глянути... Яка цяця, — хмикнув він і саркастично додав: — Чи може дивитися на це медійне обличчя відтепер платно?

— Артеме, йди до дідька. Не псуй мені настрій так, як апетит, — втративши цікавість до суперечки, махнула рукою я і, схопивши булочку зі столу, піднялася на ноги.

— Як добре! Діти зранку «покусалися», отже, день мине успішно. Прикмета нашої сім'ї, — прокоментував вітчим, кидаючи нам такі принизливі погляди, що аж щось перевернулося в душі від обурення.

— Гарного всім дня, — мовила я, схопивши сумочку з полиці над каміном. Артем вийшов вслід за мною, але я не помітила цього.

Взимку ходити в туфлях! Ці кліматичні зміни мене часом засмучували. Хотілося високих чобіт, шарфа і гори снігу, слизьких доріг, ледачих комунальників, яких всі б звинувачували у своїх синяках та гулях, посипаних сіллю доріжок та заметілі.

Та ностальгувати було ніколи, адже слід поспішати на знімальний майданчик. Щодня в будні я мала прямий ефір у телепередачі, в якій вже понад рік була ведучою. Мені подобалася моя робота, а зараз, у такі темні часи, вона здавалася єдиним виходом, єдиним світлом, що проганяло хмари. Дізнавшись про вагітність лише вчора, я все ще не відчувала, що відтепер у моєму світі є інший промінчик сонця.

— Давай підвезу тебе... Мені саме по дорозі, — запропонував Самойлов. Здивовано зиркнула на нього.

— Тиждень тому, коли я просила тебе підвезти, ти сказав, що нам не по дорозі, — хмикнула я.

— Не можна бути такою злопам'ятною, Насте! — закотивши очі, миролюбно мовив Артем і легенько підштовхнув мене до свого авто рукою. — Прошу, сідай. Не з'їм я тебе.

— Зуби зламаєш, — окинувши юнака зацікавленим поглядом, все ж дозволила відкрити собі дверцята і сіла в крісло поруч з водійським. «Братик» був втіленням галантності. Зайнявши своє місце, він тепло мені всміхнувся і став розпитувати про мої справи. Непомітно вщипнула себе, вирішивши, що це все мені сниться.

— Як робота? Тобі ще не запропонували стати обличчям каналу? Ти так давно працюєш там, стільки вкладаєш свого часу і зусиль... Якось прийду на твій прямий ефір, — сяючи цією сліпучою усмішкою, якою він причарував усіх дівчат, співав до мене. Саме співав, а не говорив.

— Як офіс? Коли підвищення? Ти скоро взагалі переїдеш у свій кабінет з речами, але не сподівайся, що прийду тебе туди навідувати, — за звичкою я в боргу не залишалася, тому що в принципі не могла уявити, чому раптом Артем сьогодні такий турботливий. Ще кілька днів тому стверджував, що моя робота відстійна, а сьогодні обіцяє навідати прямий ефір. Як би не так!

— Чому ти така складна людина, Насте? Я ж намагаюся порозумітися, а ти зовсім не робиш кроків назустріч. Наші батьки одружені. Це беззаперечний факт. Цьому факту понад десять років. І понад десять років ми, як каже тато, «кусаємося». Так, ми не можемо бути братом і сестрою, але хоча б один раз поговорити без іронії й сарказму можна?— подекуди кидаючи на мене погляди, Самойлов-молодший вдався до вишуканої дипломатії. Отже, затіяв якусь гру... Бо я не настільки наївна, щоб повірити у щире бажання налагодити стосунки, яке з'явилося так різко після оприлюднення заповіту. Ну, ок. Вдам, що повірила тобі, а там побачимо...

— Добре. Поговорімо... — погодилася я.

— Як робота? — знову поцікавився він, ледь усміхнувшись.

— Норм. А твоя?

— Норм, — відповів юнак.

— От і поговорили, — ну, без іронії ніяк не обійтися.

— Тобі не буде холодно? Ти могла б взутися в чоботи якісь чи що, — прийняв ще одну спробу зеленоокий. Так і хотілося спитати, з чого б раптом така турботливість, але я стрималася.

— Та ні, все ок. А що, ти тепер постійно хвилюватимешся про мене? Це дуже мило з твоєї сторони. Не очікувала...