Глава 1. Заповіт

Погода псувалася не лише надворі. Над розкішним котеджем Павлових чорні хмари вже давно вкрили небеса, нині обіцяючи пролитися дощем.

Інесса Григорівна, розкішна жінка похилих літ, все ще струнка та чіпка, хоч і невисокого зросту, нервово намотувала круги величезним холом, стискаючи в руках коричневу хустинку. Стукаючи невисокими підборами по паркетній підлозі, раз у раз поправляла свою чорну сукню довжини міді й ховала пасму волосся, пофарбованого у світло-русявий відтінок, під того ж траурного кольору газову шаль.

Попри те, що ось уже декілька днів, як відійшов у інший світ її коханий чоловік Микола, нині вона мала серйозніші причини для хвилювання, ніж траур.

— Мамо, можна почати. Діма не нараду запізниться, — зиркнувши на свою матір, промовила Яна, вродлива жінка років сорока, дещо повної статури. Про таких на Вкраїні кажуть: «Кров з молоком». Пишні форми, виразні риси обличчя та неповторні блакитні очі разом зі світлим волоссям перетворювали її на писану красуню, час не мав влади над єдиною донькою бізнесмена Павлова.

Інесса Григорівна невдоволено глянула на неї, потім перевела вбивчий погляд на зятя і, зморщивши носа, відрубала:

— Без Насті ніхто не починатиме!

— Але, мамо... — Яну не на жарт дратувало те, що досі всім командував батько, тепер же цю функцію перебрала на себе мати. Так вона досі почувалася дитиною, не здатною думати самостійно.

Проте владу забрати в неньки їй було не під силу. Величезна бізнес-імперія, завдяки мільйонним прибутком якої вони мали цей котедж, дачу, автомобілі і безліч грошей на різні забаганки, побудована руками Інесси та Миколи. Все, на що жила Яна з її сім'єю, належало шістдесятип'ятирічній жіночці, яку не зламав навіть траур за чоловіком. Вона все ще міцно стояла на ногах, її помах вій вирішував справи на десятки тисяч доларів, а словом можна було цвяхи забивати. Проти неї досі не йшли члени її сім'ї. Але... Всьому колись приходить кінець.

Дмитро напружено сидів на дивані поруч з дружиною, але жодним чином не намагався сперечатися з тещею. Знаючи про те, що небажаний зять, він за звичкою поводився тихо. Мовчав і прораховував подальші ходи. Миколи Андрійовича вже немає, а, отже, генеральним директором на фірмі стане той, кому перепаде найбільша частка акцій бізнесмена. Ніхто не знав, який заповіт склав далекоглядний дід, але спливали останні миті до його прочитання. Нотаріус спокійно сидів у кріслі перед каміном та спостерігав за членами родини покійного з легкою усмішкою. Залишалося дочекатися приїзду Анастасії, доньки Яни від першого шлюбу, і тоді нарешті все стане явним.

Дмитро зовсім не хвилювався. Інесса вже стара, аби керувати. Її спадкоємиця — типова світська леді, що ногою не ступала в офіс. Настя — телеведуча, їй бізнес теж не потрібний. Залишався лише він, Самойлов Дмитро Олегович та його син, його лев Артем. Куди хлопчиськові владу? І байдуже, що тому «хлопчиськові» вже двадцять сім. Чоловік ні крихти не сумнівався у розважливості старого. Він мав би заповісти левову частку акцій йому, тим паче стосунки в зятя й тестя завжди були хорошими, на відміну від тещі. Чомусь і жінка, і тоді ще одинадцятилітня донька Яни з самого початку були проти їх шлюбу. Та тепер це давня історія. Всім їм довелося змиритися. Як доведеться знову, коли вся влада опиниться у його руках.

— А ось і Настя, — прокоментував Артем, високий широкоплечий стрункий красень з модною зачіскою на медово-русявому волоссі. Його глибокі зелені очі завжди дивилися привітно, а чоловіча краса приваблювала всіх дівчат оточення.

Не зважаючи на те, що зятя Інесса терпіти не могла, його сина любила. Він так нагадував Колюсика в юності, хоч і не був його родичем.Яна і Дмитро одружилися, коли Насті було одинадцять, а Артему — чотирнадцять. Відтоді минуло стільки часу, що внук став для жінки рідним.

— Пробачте за те, що вам довелося чекати. Я вже є. Можемо розпочати, — голос дівчини звучав сумно і приречено, наче їй зовсім не було справи до спадкоємства діда. Спершись до вікна далеко від членів своєї родини, вона обійняла себе руками і збайдужіло поглянула на нотаріуса.

— Ну, якщо всі в зборі, я готовий прочитати заповіт, — піднявшись на ноги, чоловік розгорнув лист паперу і розпочав: — «Я, Павлов Микола Андрійович, перебуваючи в ясному розумі та твердій пам'яті, заповідаю по п'ятнадцять відсотків акцій будівельної компанії «Добробут» моїй доньці Самойловій Яні Миколаївні, моєму зятю Самойлову Дмитру Олеговичу, моїй онучці Лозівській Анастасії Сергіївні та онуку Самойлову Артему Дмитровичу. Будинок та автомобіль, що належали мені, — моїй дружині Павловій Інессі Григорівні». Ще раз прийміть мої співчуття.

Покійний вирішив чесно розділити все своє майно між членами родини порівно. В Інесси ще залишався двадцять один відсоток акцій фірми, а також дача, а тому її донька та зять не лишилися задоволеними почутим. Здавалося, розчаруванню Дмитра не було меж. Та хвилювало жінку далеко не це.

Варто було нотаріусу замовкнути, як Настя, немов виконавши свій обов'язок, коротко кивнула і швидко покинула хол, побігши крученими сходами на другий поверх котеджу. Доручивши доньці проводжати гостя, жінка кинулася вслід за внучкою. Бачила нещасна, що надто дивною була дівчина сьогодні.

Легко постукавши в дубові двері кімнати, тихо зайшла всередину. Настя знайшлася у кріслі поруч з каміном. Похмуро розглядала давні фото, як робила завжди, коли почувалася сумно.

— Що з тобою, донечко? — лагідно спитала вона, присівши на диван перед світловолосою красунею.

— Так багато навалилося на нас останнім часом... Спершу Олексій втік, потім дідусь помер, а тепер я бачу, як мама з дядьком Дімом замість того, щоб нормально носити траур, ладні зі шкіри вилізти, тільки б захопити собі більше багатства... Дратує... Не уявляю, як ти це терпиш... — поділилася юнка, лагідним жестом руки погладивши зображення свого покійного батька. Сергій був хорошою людиною. Поруч з ним і Яна була іншою. Не такою жадібною та злою. Однак, доля часом буває немилостивою, забираючи в ранньому віці найкращих.