Свято

Свято

-

Помчав вершник повз діброву.

Віз солдат послання знову.

Звістку королю країни.

Крізь пожовклії рівнини.

Повз хатини, і крізь поля

новину про немовля.

-

Радості не було краю.

Весь народ кричав - “вітаю”.

Тільки люд, що вже старіше

пам'ятав як цар раніше

правив твердо і жорстоко.

В язню виколоть міг око.

-

Час минав, а цар старів.

Нову молодь він ростив.

У безпеці, у порядку,

у великому достатку

виросли його сини.

Я і батько всі сильні.

-

Старший син корону взяв.

Всі порядки поломав.

Від тепер життя коштовне.

Знову щастя невимовне

захлестнуло люд звичайний,

забавляло люд старий.

-

Та в святкову літню днину

крізь пожовклую рівнину

Мчав гінець - за ним розбійник.

Наздогнав і впав покійник.

Ні, не той, що із листом -

листоноша із хлистом.

-

Той упав - життя утратив,

хто не знав куди потрапив,

що дурний, і ще жорстокий,

молодий і синьоокий.

Він був братом короля.

Знав він добре ці поля.

-

Але нащо так чинити?

Свою долю так зганьбити?

Просто принц хотів: і владу,

і корону й всю принаду.

А гінець той віз листа.

Крізь поля і повз міста

без зупину, поки кляча

не упала мов ледача.

-

Далі несли його ноги.

У богів просив він змоги

донести цю новину.

В ті краї де вів війну

цар, що всім цим володів,

що молодший брат хотів.

Та гінець - хлопака впертий.

Рух - і ворог митю мертвий,

і листа довести зміг.

Цар тоді ще переміг.

-

Прочитав листа володар.

Крикнув зразу - “гей ти лодар!

Підіймайся й відвези,

та коня ти не грузи.

На, тримай ти моє слово.

Всім кажи що терміново.

Швидко мчи, от тільки лиш,

Всі припаси ти залиш.

Від сьогодні буде свято.

Бо тепер цар ще і тато.”