- 12.

Кімната виявилася   пристойною. Анаель навіть підозріло примружилася все оглядаючи, очікуючи якоїсь “святої підстави”.  Не келія. Не комірчина. Не “місце для тимчасового існування жінки, яку змусили піти в храм”. А цілком собі нормальна спальня. Невелика, але світла. З широким ліжком, темною шафою, письмовим столом біля вікна і навіть невеличкою мідною ванною в кутку за ширмою. Ширма була прозора, зате із малюнками ромашок. 

— Ого, — підсумувала Анаель, переступаючи поріг. — Я чекала менше повітря, більше страждання і хоча б одну ікону Келарії, яка дивиться в душу.

Есей усміхнувся.

— Це гостьова кімната.

— Тобто ще не встигли придумати, куди саме мене заслати?

— Думаю, це вирішуватиметься після того, як архімаг зрозуміє, скільки нервів ви йому коштуватиме, — Есей знизив плечима. — Мене, наприклад він тричі переселяв. 

— Чудово. Принаймні хтось тут каже правду. 

Есей поставив біля дверей невелику коробку з речами, які хтось уже встиг доставити з дому Ваара, і обережно кивнув.

— Якщо щось знадобиться – постукайте у двері навпроти. Тільки не голосно. 

Анаель повільно повернула голову.

— Навпроти? 

— Так.

— Неголосно? — знову вона уточнила. 

— Так, — кивнув головою Есей. 

— Не кажіть мені.

— Капітан, — на його губах заграла посмішка. 

Вона заплющила очі, ледь не закотивши їх роздратовано.

— Тенар мені в долю.

— Добраніч, міс Веймарі! — надто життєрадісно кинув Есей і зник швидше, ніж вона встигла придумати, чим у нього кинути.

Двері зачинилися, і настала тиша. Кілька хвилин вона ще стояла, а потім повільно опустила плечі й видихнула.

— Я не витримаю.

Але, як не дивно, її тіло вже буквально валилося від втоми. Після дороги, дурнуватого коня, карнікса, ще істот, шпиталю, святого капітана, ще одного святого солдата і загального бажання Всесвіту знищити її нервову систему – сил залишалося в неї рівно на те, щоб не впасти носом у підлогу.

Тож вона швидко вмилася, розплутала волосся, переодяглася в те, що знайшла в коробці, і без зайвих церемоній гепнулася на ліжко і заснула. Міцно. Солодко.  Мирно. Без снів. Без думок. І без жодного шансу прокинутися вчасно. Хоча ніхто не казав їй, коли це “вчасно” настає.

Прокинулася Анаель від різкого наполегливого стуку у двері. Голосного. 

Вона сіпнулася так, ніби її за бік вкусила сама Келара.

— Що? Де? Хто вмирає? — хрипко видала вона, рвучко підводячись на ліжку.

Стук повторився.

— Міс Веймарі, — долинув з-за дверей рівний, надто знайомий голос. — У вас три секунди, щоб відчинити.

Анаель витріщилася на двері так, ніби вони були її особистим, привезеним з дому. 

— О, ні.

Вона різко підскочила, ледь не заплутавшись у покривалі, і метнулася до стільця, де вчора кинула речі.

Погана новина: повноцінно одягтися вона не встигала.

Ще гірша новина: після сну на ній була лише тонка домашня сукня без корсета, м’яка, світла, з відкритими ключицями і рукавами, що сповзали з плечей. Не нічна сорочка, звісно. Але й точно не той вигляд, у якому варто відкривати двері святому з обітницею.

— Міс Веймарі, — цього разу голос за дверима став ще різкішим, невдоволеним. — Дві секунди.

— Та йду я! — гаркнула вона, на ходу пригладжуючи волосся долонями.

Вона смикнула двері на себе. І відразу пошкодувала. Еріан стояв просто навпроти. Уже повністю зібраний. У темній формі, застібнутій під саме горло, з тією ж бездоганною поставою і виразом обличчя людини, який встиг – прокинутися, помолитися, врятувати як мінімум світ і розчаруватися в житті ще до світанку.

Його виважений погляд ковзнув по ній. І завмер, на дуже коротку мить, але цього було достатньо, щоб в її голові пронісся тайфун різних думок. І коли його зелені очі ледь не буквально стали  кам’яними, Анаель буркнула:

— Ну що таке? — відразу напала вона, опускаючи погляд на себе. — Що не так?

Він мовчки стягнув із плечей свій білий плащ.

— Е-е… що ви робите?

Не відповівши, Еріан просто зробив крок уперед і накинув плащ їй на плечі.

Анаель заклякла, не щодня одягають на неї плащ святий.  Тепла, щільна тканина накрила її ледь не до самих п'ят, ховаючи і відкриті плечі, і тонку тканину домашньої сукні, яка, вочевидь, у храмі прирівнювалася мало не до замаху на моральний лад.

— Прикрийтеся, — сухо промовив він.

Тиша впала між ними ледь не та, яка на цвитарі. Анаель кілька разів кліпнула, загорнувшись у його плащ чисто інстинктивно.

— Я… перепрошую?

— Ви стоїте посеред коридору храму в одязі, який не призначений для ранкових зустрічей.