- 12.

— Запишіться на курси цілительства, — щиро Анаель порекомендувала капітану. — Він стабільний, — вона кинула короткий погляд на потерпілого, — ковдра і гарячий чай, завтра буде як новий. — Веймарі позіхнула, прикриваючи рот долонею. — А зараз, будьте ласкаві, покажіть чи проведіть до моєї кімнати. Я зморена. 

Анаель рушила вперед, та далеко вона не пішла. Рука капітана її перехопила. Досить не ніжно, він схопив її за лікоть. Анаель виразно опустила погляд на руку капітана, а потім підвела на нього погляд. 

— Зараз, я вам пробачу це, — вона грубо вдарила його по руці, змушуючи відпусти, — наступного разу, вам не допоможе навіть ваш святий артефакт. Я не дозволяла Вам, мене чіпати! 

Рука зникла з її ліктя майже відразу.

Еріан повільно опустив долоню, ніби сам факт того, що він щойно торкнувся її без дозволу, було прикрою технічною помилкою, яку він не планував повторювати.

— Візьму до уваги, — рівно промовив він. — Наступного разу я попереджу вас словесно, перш ніж рятувати від необачного руху.

Анаель примружилася.

— О, то це було не хамство, а турбота? І якого це такого руху?

— Не перебільшуйте.

— І не думала.

Його погляд ковзнув по ній швидко, стримано, а тоді він ледь схилив голову. Рівно настільки, щоб це можна було вважати вибаченням. І водночас – ні.

— Якщо мій жест видався вам недоречним, — спокійно сказав він, — вважайте це вимушеним порушенням дистанції, а не наміром образити.

Анаель кілька разів кліпнула.

— Ви зараз… вибачилися?

— Ні.

— А звучало майже як людська поведінка.

— Не драматизуйте, міс Веймарі.

На коротку мить їй справді навіть здалося, що в нього десь там, дуже глибоко, під кількома шарами святості, все ж існує щось схоже на нормальний характер. Помилилася.

Еріан перевів погляд на рудоволосого юнака, який досі стояв трохи збоку й удавав, ніби зовсім не прислухається до кожного їхнього слова.

— Есею.

— Так, капітане! — миттєво випростався той.

— Проведи міс Веймарі до її кімнати. І переконайся, що їй нададуть усе необхідне. Донір дуже цінує нашу нову цілительку. 

Анаель пирхнула.

— Я не помираю, щоб мені щось “надавали”.

— Ви в храмі, — сухо нагадав Еріан. — Тут навіть подушка може видаватися за розкладом.

Есей тихо хрюкнув собі під ніс, але тут же удав, що закашлявся.

Анаель повільно повернула голову до капітана.

— Я вже починаю розуміти, чому у вас такий рівень внутрішньої напруги. Вас тут, мабуть, і жартувати вчать по статуту.

— Добраніч, міс Веймарі.

— Це було вигнання?

— Це було побажання не створювати проблем хоча б до ранку.

— Тоді ви просите неможливого.

На якусь мить між ними повисла тиша.

А потім Еріан раптом глянув на неї трохи інакше. Не так колюче. Не так відсторонено. Лише на коротку мить.

— Після того, що ви щойно зробили… — його голос став нижчим, тихішим, — відпочиньте. Завтра вам знадобляться сили.

І саме оце прозвучало значно небезпечніше, ніж якби він знову почав командувати. Анаель повільно примружилася.

— Це зараз було попередження чи погроза?

— Побачите вранці.

Він розвернувся першим.

І, звісно ж, пішов так, ніби щойно не кинув їй фразу, яка підозріло скидалася на початок нових проблем. Анаель дивилася йому вслід ще кілька секунд, а тоді дуже тихо, майже беззвучно, пробурмотіла:

— О, тенар… я вже ненавиджу цей храм.

— Це ще ви свою кімнату не бачили, — надто бадьоро озвався Есей поруч.

Анаель повільно повернула голову до нього.

— Чому мені вже не подобається, як це прозвучало?

Есей усміхнувся аж занадто широко.

— Бо вас поселили… поруч із капітаном.

Анаель завмерла.

— …що?