- 10.

Веймарі сердито зробила кілька кроків в бік капітана, рівно настільки, щоб чоботом затулити свого тенара.

— Я ж казала вам два метри! А ви?! Це вже нікуди не годиться?! Я злочинниця яку ви стережете? 

— Ні, але…

Еріан не дивився в її бік, чи то через ситуацію яка склалася, чи то через ніяковість. 

— Ніяких але! Ваша поведінка обурює! 

— Ніби ваша не обурює. 

При першій нагоді, Анаель швиргонути чоботом тенара в протилежний бік. 

— Не моя поведінка зараз обговорюється, — вона тягнула час. — Подивилась би я  на вас, якби ви відійшли по своїм справам, а я дихала б вам в спину і при першій нагоді поставила вас в ніякову ситуацію із “вашою чоловічою гордістю”.

“Я не винен…” — заскиглив Олсні в її голові, — “Тут щось змушує мене проти волі повзти до святого. Він наче магніт. Я не винен чесно!”

“Олсні повертайся додому, я відведу його чим далі від тебе”.

— Ми йдемо до храму, чи продовжуємо тут стояти? 

Круто розвернувшись Анаель зробила крок до коня, але повільний, щоб упевнитися, що капітан йде також. До храму вони йшли мовчки. Веймарі раділа, що вдалося свого улюбленця не показати святому, а Еріан – більше не вступати в мовну баталію з нею. 

В уявлені Анаель – храм це була споруда, а не подоба палацу, із ворітьми під три метри і такої ж висоти кріпосна стіна. І між стіною та самою спорудою тренувальні майданчики поділені секціями,  і йти поміж них, було некомфортно. Храм належав богині світла, чистоти і всього хорошого, що було у світі, але здавалося, що тут виховують армію для цілого світу, а не святих, які несуть її волю. 

Високі арки з білого каменю тягнулися в гору, гострі дахи, трапецієподібні величезні вікна та ідеальність що в плитах, що в камінні. Ніби місця не було тріщинам, бруду, і часу. Ніби храм оновлювали, щоразу, як тільки він втрачав свій вигляд. 

— Це точно храм? — пробурмотіла Анаель, ковзнувши поглядом по кількох чоловіках у темній формі, які саме відпрацьовували удари на сусідньому майданчику. — Бо виглядає як місце, де людей вчать ламати ребра в ім’я богині.

— Ви швидко вловлюєте суть, — сухо відповів Еріан.

— Я думала тут тільки молитися вчать.

— Звісно, а цілитель нам потрібен тільки для прикраси. 

 Те, що капітан їй йорнічав, Анаель вважала це своєю маленькою особистою перемогою. Святий не без душі. 

Вони пройшли крізь внутрішній двір, де кілька молодших святих саме переносили ящики з травами й бинтами, але варто було їм побачити Еріана – усі як один вирівняли спини. Погляди ж ковзнули далі. На неї.

І от саме це Анаель не сподобалося найбільше.

Її оглядали мовчки. Швидко. Пильно. Без слів, але дуже виразно. Ніби кожен із присутніх уже встиг подумки запитати себе: що тут робить жінка?

— Якщо ще хтось так на мене витріщатиметься, я почну брати плату за перегляд, — тихо буркнула вона.

— І правильно зробите, — раптом абсолютно серйозно відповів Еріан.

Анаель аж збилася з кроку.

— Це що зараз було?

— Що саме?

— Ви… погодилися зі мною.

— Не звикайте

Попереду відчинилися важкі подвійні двері, і варто було їм увійти всередину, як шум двору залишився позаду. Усередині храм був ще гірший. Тобто… величніший.

Височенні стелі, світлі колони, довгі коридори. У повітрі пахло воском, сухими травами і чимось дуже стерильно святим. Анаель навіть зупинилася на мить, оглядаючись.

— Тут не можна чхнути без відчуття провини, — пробурмотіла вона.

— Тоді раджу вам не чхати.

— А дихати тут взагалі дозволено, чи це тільки за письмовим благословенням?

Еріан уже хотів щось відповісти, коли попереду показалася кучерява маківка Есея.

— Іане! — різко озвався один зі святих, летячи буквально їм на зустріч. — Ми не змогли зупинити зараження. Воно піднялося вище ліктя. Магія Доніра не стримує.

— Продемонструєте свої вміння? — його косий погляд і злегка вигнута брова, цілком могло стати причиною її агресивної поведінки, але Анаель стрималася, зараз було не до цього. 

— Негайно проведіть мене до пораненого, — звернулася вона до Есея, навіть не глянувши на капітана, і відразу рушила вперед.

Юнак тільки кивнув і поспішив попереду. Проминувши довгий коридор, вони звернули до шпиталю.

Щойно Анаель переступила поріг, у ніс ударив знайомий, різкий сморід гнилої магії. Гіркий, затхлий, із металічним присмаком у повітрі. Вона впізнала його миттєво.

Знайти постраждалого було не складно, зайнятим було лише одне ліжко.

Анаель швидко підійшла до нього, дорогою вже витягуючи зі скриньки на тумбі тонкі захисні рукавички, просочені антисептичною настоянкою. Натягнула їх різким, звичним рухом.

Чоловік був молодий. Не старший за двадцять сім. Лежав непритомний, важко й уривчасто дихаючи. Шкіра на руках набула мертвотно-сірого відтінку, а вздовж шиї проступали червоні, роздуті лінії, схожі на опіки, тільки надто рівні, надто глибокі, щоб бути звичайними.