- 8.

Архімаг стрімко натягну повіддя зупиняючи коня, Еріан повторив те саме. Анаель відчула як з буркотливого чоловіка, якого вона щойно “лапала” він вмить перевтілився на капітана святого ордену Келари. І справа була не втому, що він вирівняв спину, чи його рівному подиху, вся його аура змінилася. Навіть не дивлячись на нього, вона могла точно сказати, що Еріан був саме капітаном ордену. 

З поміж дерев, ледь йдучи босоніж, вийшов чоловік. Його чоло було закривавленим, шкіра на ногах та руках подерта, а саме обличчя перекошене чи то від болю, чи то від жаху. Анаель дивилася на незнайомця, із роздертим коміром, брудний, ніби його тягнули по землі кілька сотень метрів. Чоловік хитався, ледь тримаючись на ногах. Його погляд був скляним, диким, а дихання уривчастим.

— ДОПОМОЖІТЬ! — благально проскиглив незнайомець піднімаючи руки й тягнучи їх в бік цілительки. 

— Не підходьте! — Еріан різко зіскочив з коня, перегороджуючи шлях незнайомцю.

Таорі вже тримав руків'я в руці, і здавалося вистачило менше секунди, щоб активувати святий артефакт.  

— Він поранений, — незграбно Анаель злізла з коня, та варто було їй ступити крок на зустріч незнайомцю, як рука капітана вже їй перегородила шлях. 

— Ви нічого не бачите? — гарикнув Еріан, — чи ваші очі осліпли? 

Анаель хотіла було щось відповісти колюче, та раптом справді помітила те, чого не бачила до цього. Порвана сорочка приховувала вирізьблений на грудях знак. Символ Келари: коло з трьома лініями які ділили його на три рівні частини. Очі незнайомця були порожніми.

— Він мрець, — озвучив архімаг, який не злазив з коня, а мовчки до цього за всім спостерігав. 

— Але ж йому потрібно допомога… — вона хотіла ступити вперед, Еріан не дозволив. 

Зіниці в чоловіка були відсутні, і здавалося він погано вловлював суть розмови. Чоловік підняв голову, концентруючись на Анаель.

— Я такий голодний! — спочатку на його тілі поповзли чорні вени, так, ніби під шкірою їм було затісно. З рота вирвався не людський крик, а щось мокре, хрипке, схоже на змішаний зі шипінням регіт. Пролунав характерний хрускіт, ніби людські кістки ламали, а потім людське тіло незнайомця перетворилося в чорну масу, яка набула форму дощового черв'яка, тільки в розмірах в рази більше. 

Він кинувся вбік Веймарі, яка на мить заклякла і ця мить була вирішальною. 

Руни на руків’ї Еріана спалахнули блакиттю, а наступної миті чорний клинок розсік істоту навпіл. Чорна субстанція бризнула на Анаель, що продовжувала стояти як вкопана.

— Карнікс. 

— Це була людина, — Анаель продовжувала стояти на місці навіть не витираючи з обличчя чорні каплі.

— Паразит, в оболонці людини, — клинок зник, Таорі прикріпив зброю на місце, розвернувся до Анаель, яка продовжувала шоковано дивитися на місце, де щойно було людське тіло. — Якщо все так близько сприйматимете…

— Сприйматиму! — відрізала Анаель. — Я – людина. Цілителька. І смерть, ніколи не сприйматиметься як щось буденне. Якщо для вас – це норма, для мене – ні. 

— Витріться, — Еріан дістав із кишені білу хустину із вишивкою символом богині Келари. 

— Обійдуся, — вона витерла рукавом сорочки, й круто розвернулася попрямувала до коня.

Цього разу вона залізла без вагань і без невдалих спроб. З першого разу. Еріан не сів, він взяв коня за повіддя й мовчки повів в бік храму. 

 Анаель сиділа так рівно на коні, ніби до цього вона зайняла перше місце серед вершників. Всередині неї все ще дзвенів голос незнайомця, який благав про допомогу. Пальці міцно стискали передню луку сідла, а в грудях стояв неприємний холод.

“Ти ж не забула про мене?” — голос тенара увірвався в її думки, і це спрацювало холодним відром води в стужу. 

Анаель справді забула про свого улюбленця в кишені.

“Забула… Олсні, ти в безпеці, і до храму я тебе не занесу. Щось вигадаю, не хвилюйся”.

“А твоє маскування отой старий дідуган не розкусить?” — поцікавився тенар.

“Воно бездоганне! І досить порпатися в моїх думках! Геть!”

“Ти така зла!”

Сутінки згущувалися щохвилини й ліс обабіч дороги темнів. Листя шелестіло надто тихо. Навіть вітер здавався якимось не таким.

Позаду, трохи лівіше, спокійно їхав архімаг. Попереду Еріан, ведучи коня за повіддя так, ніби саме це зараз було його найважливішим обов’язком у житті.

І це її неймовірно дратувало. 

— Я не розсиплюся, якщо ви відпустите коня, — сухо мовила Анаель, не дивлячись на нього. 

— Не маю наміру перевіряти, — так само сухо відповів він.

— Ви завжди такий приємний після того, як когось рятуєте?

— Тільки коли врятований одразу починає сперечатися.

— Це не сперечання. Це природна реакція на вашу нестерпну манеру розмовляти.

— А ваша природна реакція – це кидатися в небезпеку головою вперед?

Анаель стиснула щелепу.

— Він просив про допомогу. Я цілителька.