- 7.

До землі Анаель так і не долетіла. Еріан зловив її майже миттєво. Одна його рука впевнено лягла їй на талію, друга під спину. Анаель завмерла в повітрі, буквально за подих від нього. Так, мов він щодня практикувався у ловлі незграбних молодих інок які не опанували ремесло сідання в сідло коня.

Еріан був надто близько. Настільки близько, що вона бачила, як у сутінках його вії відкидають тінь на вилиці, а в зеленавих очах відбивається небо. Часу було достатньо, щоб розглянути його обличчя до деталь. І, що найгірше, його запах. Холодний, чистий, з ледь вловимою гіркуватістю святих трав і металу. У животі неприємно стиснулося. Не від голоду. Та краще від голоду оскільки другий варіант був в рази гірше і не доречним. Визнавати його навіть в думках, їй було соромно. 

— Ви завжди падаєте на людей? — рівно спитав він.

— Тільки на особливо дратівливих святих, — так само рівно відповіла вона.

Його пальці на її талії трохи стиснулися. Ледь помітно. Але достатньо, щоб Анаель відчула це аж занадто добре. Серце забухкало несамовито.

Еріан буквально всадив її на сідло коня, звісно без ентузіазму і захвату. І тут, звісно ж, усе стало ще гірше. Бо щойно Еріан вмостився позаду неї в сідло, його рука лягла вздовж її талії, перехоплюючи повіддя, а груди майже торкнулися її спини. Надто близько. Надто тепло. Надто… неправильно. Занадто для неї.

— О ні, — видихнула вона.

— Що означає оце ваше “о ні”? — його голос став дратівливим. 

Архімаг спокійно спостерігав за сценою, не втручаючись. Ба більше  виглядав так, ніби вважав усе, що відбувається, частиною якогось дуже повчального життєвого уроку. Незрозуміло тільки чий це був життєвий урок.

Анаель повільно вдихнула, намагаючись не думати про те, що вона буквально сидить між колін капітана ордену, який дав обітницю, і що будь-який зайвий рух зараз може обернутися або її смертю, або його святим нервовим зривом.

— Це означає, — дуже тихо сказала вона, — що я щойно усвідомила одну жахливу річ.

— Яку саме? — холодно уточнив Еріан просто над її вухом.

Анаель заплющила очі.

— Я не знаю, куди ставити руки.

Запала коротка тиша, після якої архімаг кашлянув у кулак. Не тому, що справді хотів кашлянути. А тому, що, здається, стримував сміх. Анаель хотіла померти не буквально, але морально точно.

— За гриву не хапайтеся, — сухо мовив Еріан. — Кінь цього не любить. 

— А за що мені тоді триматися?!

— Не за мене.

— Я ще не збожеволіла!

— Це запевняє.

— Ви неймовірно заспокоюєте.

Кінь під ними зрушив із місця.

І рівно в ту ж секунду Анаель, яка не очікувала, що “зрушив” означає “справді рушив”, коротко пискнула й інстинктивно вчепилася в найближче, що здалося їй порятунком. Проблема була лише в тому, що порятунком виявилося… його стегно. Запала ніякова тиша, що десь у кущах, мабуть, навіть птахи перестали жити. Анаель повільно опустила погляд. Потім так само повільно зрозуміла, де саме лежить її рука. А тоді блискавично її відсмикнула.

— Я… — почала вона.

— Навіть не починайте, — крізь зуби відрізав Еріан.

— Я не спеціально!

— Це єдина причина, чому ви ще досі сидите в сідлі, а не йдете пішки.

— Мені здалося, що ми зараз перевернемося!

— Ми б не перевернулися!

— А я б перевернулася!

Кінь рушив далі, тепер уже впевненіше, а Анаель, червона до самих вух, сиділа так рівно, ніби її хребет раптом став рівним священним артефактом.

— Тримайтеся за передню луку, — холодно наказав Еріан.

— Я вже зрозуміла.

— Сподіваюся.

— Можете не коментувати кожну мою помилку?

— Якщо ви перестанете їх створювати, із задоволенням перестану. 

— Ви неймовірно дратівливий.

— А ви небезпечно незграбна.

— Це не вада, а стиль життя.

Архімаг, який їхав попереду, знову кашлянув. І цього разу вже цілком очевидно, від сміху.

— Донір, — дуже рівно озвався Еріан.

— Так, капітане? — спокійно відгукнувся той, навіть не обертаючись.

— Ви смієтеся?

— Я? — архімаг ледь помітно всміхнувся в бороду. — Ніколи.

Анаель звузила очі.

— Це все змова.

— Це наслідок ваших життєвих рішень, міс Веймарі, — незворушно відповів Еріан.

— Я не приймала жодного рішення, яке мало закінчитися мною на одному коні зі святим!

— Повірте, я теж.

Кілька секунд вони їхали в гробовій мовчанці. І цей час тиші, дав їй чіткі відчуття кожного руху коня. Кожне хитання сідла. Кожен подих за спиною. І те, як близько він сидів. Як його рука час від часу торкалася її боку, коли він трохи натягував повіддя. Звісно випадково, але чомусь шкіра відразу ставала гусячою, після цього “випадкового” дотику.