- 5.

Чим тільки Анаель не займалася, щоб тільки забути ранкову зустріч із капітаном ордену Келари. І трави перебрала, і баночки із зіллям по алфавіту розклала, і навіть кілька казанків нових зіль наварила. Цього було недостатньо, щоб голову звільнити від зайвих думок про капітана. Занадто багато переживань щодо ймовірності, що вона з ним знову зустрітися – мінімально, але не нульові шанси. 

— Він же не поскаржиться на мене?! — погана звичка її переслідувала завжди, тож і зараз, коли хвилювання брали гору над здоровим глуздом, Анаель для заспокоєння(незрозуміло якого) гризла нігті. — Ну це було б низько. Так, ж? — вона повернула голова в бік підвіконня, на якому лежала невеличка чорна маса. — І що він би  сказав? В мене кинули неліцензованим зіллям?! Стоп! А в мене можуть забрати ліцензію цілителя за це? 

— Можуть, — тихо пробулькотіла маса, — пощастило, що мене не було.

— Точно! — вона стрімко присіла, запускаючи пальці у волосся, — якби ти був поруч, він би мені одягнув кайдани! Тенер їй всіх побери! 

— Не поберу, — маса забулькотіла досить оптимістично, — ти ж заборонила.

— Твоя правда, заборонила, — Анаель підвелася й підійшла до підвіконня, де маленьке створіння, що нагадувало слимака, тільки чорний, і тіло його було в'язкої консистенції. —  І як мені тебе пронести до храму? — вказівним пальцем вона торкнулася його голови, обережно гладячи між крихітними антенками. Істота видала звук, схожий на задоволене котяче муркотіння. — Спочатку я розвідаю обстановку, яке там захисне поле, і чи є лазівка, а тоді тебе принесу.

— Ти й справді вирішила мене принести до храму, що молиться Келарі?  — Істота підняла голову, повернувши в бік Анаель. — Мене ж там в порох зітруть.

— Я не дозволю.

— Ага, і напевне поясниш їм, як так сталося, що в тебе домашній улюбленець – тенар? 

— Ну а що тут такого. Хтось собак заводить, хтось котів, а я – тенара. Чи й не проблема.

Тенар похитав голівонькою, а після цього дві антенки захитались, і якби він мав очі, то закотив би їх. Раптом в коридорі почулося човгання, а потім стук у двері кімнати.

— Наї, вийди на хвилинку, там до тебе прийшли. 

— До мене? — вона швиденько згорнула тенара із підвіконня й кинула до кишені, ніби це були звичайні ключі. Істота завовтузилась, невдоволено зашипіла, а потім зменшилась зі свого звичного розміру до п'яти сантиметрів в довжину. Анаель торкнулася рукою кишені, й магічна бульбашка захисного бар'єра миттєво вкрила тенара. — Вже йду.

Анаель й справді була унікальною, у своєму роді цілителькою, яка лікувала, і  яка не соромилась носити в кишені істоту, яка цілком могла висмоктувати магію. Такий собі ланцюжок, тенар здатен нашкодити людині, а вона – вилікувати. 

Веймарі швидко закрокувала коридором, і як тільки до дверей вітальні лишалося кілька кроків, вона стрімко зупинилася. Тілом пройшлася хвиля неприємних мурах від почутого голосу. Не сказати, що вона дуже добре його запам'ятала, але переплутати однозначно – ні. 

“Якого тенара він сюди припхався?” — думка сяйнула в голові, вона закусила нижню губу,  — “може просто не вийти? А хоча ні! Хай тільки спробує щось зайве бовкнути! Я сама його зітру!”

— Я допоможу, — тихенько бовкнула істота.

— Тс! Тобі ніхто слова не давав, і не смій лізти мені в голову! — шикнула вона на істоту, а потім розправив плечі гордовито увійшла в кімнату. 

Тримати рівно поставу, підняте підборіддя, не показати свою полохливість – вистачило рівно на десять секунд, допоки зелені очі капітана не зиркнули на неї. В середині Анаель все похололо. Він прийшов не сам, а з архімагом.  І Анаель не знала, що більше вибило її із рівноваги – капітан чи те, що він мав компанію.

— Нарешті, — легка посмішка лягла на губи Еріана. 

Анаель не знала, чого більше хоче в цю мить — врізати йому по обличчю, щоб стерти цю посмішку, чи ще трохи подивитися на цю бездоганну красу. Друге, якраз таки, дратувало найбільше.

— Міс Анаель Веймарі, — рівно озвучив архімаг, погладжуючи пальцями свою довгу борідку, — чи розглянули ви моє запрошення на роботу? — його очі болотного кольору випромінювали усмішку — ту, якої не було видно на губах через густоту волосся над верхньою губою. Кумедний парадокс, зважаючи на те, що сама борода була рідкою. — Наш цілитель неспроможний виконувати свої функції, і якби не це, я б не квапив вас із відповіддю.

— Тобто в мене є вибір? — здивовано перепитала вона, поглянувши на дідуся, який досить гучно зітхнув і закотив очі.

— Є, — спокійно відповів архімаг.

Анаель кліпнула.

— Справді?

— Безумовно, — так само рівно кивнув він. — Ви можете погодитися добровільно.

У кімнаті повисла тиша.

— Це не вибір, — сухо відрізала Анаель.

— Залежить від того, наскільки ви любите слово “обов’язок”, — незворушно мовив архімаг, який ціленаправлено прийшов по неї, особливо після підглянутої ранкової події.

— А якщо я його не люблю?

Дідусь досить виразно кашлянув, намагаючись схаменути онуку. 

— Тоді вам буде дуже важко в ордені.