- 2.

В грудях повітря затрималось на якусь мить. Анаель спостерігала як зілля продовжувало активно працювати розповзаючись. Зелені нитки витягувалися, липли, тягнулися, обмотуючи його руки, груди й навіть руків’я зброї, створюючи щось підозріло схоже на зелений кокон.

— Це… — вона ковтнула. — Не те, що ви думаєте.

Випадковість, це було останнє про що можна було подумати при таких обставинах. Святий, захищає територію, а йому перешкоджають, і дають піти тінеслплітам неушкодженими. Звісно це просто збіг обставин. 

Святий повільно опустив погляд на себе. Потім так само повільно підняв свої темно-зелені очі на неї. Дуже спокійно, так ніби в нього щодня кидають зілля схоже на зелені соплі. 

— Ви щойно, — рівно почав він, — кинули в мене… що саме?

— Засіб проти… — вона швидко кліпнула. — Надмірної агресії? — жарт був невдалим, недоречним і точно не для цієї ситуації. Тому вона швидко додала: — зілля проти тінесплітів. 

Десь позаду остання тінь остаточно розчинилася. Істоти, які не здатні на розумне мислення, на самум початку цієї історії вирішили, що це не їх рівень проблем.

— Воно… — Анаель зробила крок назад, — зазвичай працює інакше.

Зелена маса знову плюпнула, повільно сповзаючи йому з плеча. Святий різко стиснув пальці, намагаючись звільнитися. Погана ідея. Субстанція миттєво ущільнилася. Ще гірша ідея – магія. Ледве він її вивільнив, як зелена маса здригнулася… і витягнулася довгою липкою ліаною просто в бік Анаель.

— Не треба! — різко випалила вона. — Магія тільки підсилює її дію! Воно притягує все, що живе навколо!

Він повільно перевів на неї погляд. Той самий погляд, який обіцяв проблеми.

— Ви впевнені, — спитав він, сутужно видихаючи, — що знаєте, що робите?

— Абсолютно ні.

Ліана смикнулася. І вчепилася в її руку знерухомлюючи остаточно.

— Ой! — Наступної миті ще одна  за талію. І ще. — Ой-йо-йой.

Різкий ривок. І світ став… значно ближчим. Занадто близьким. А зі святим так не можна.

Зелена субстанція з радісним "шляп" стягнула їх разом, притиснувши так, що між ними не залишилося зайвого повітря.

Анаель завмерла. Він - теж. Крапля зеленої субстанції повільно скотилася йому з кінчика носа, підборіддя. Крап.

— Я можу все пояснити! — швидко сказала вона, навіть не намагаючись відсунутися, і не дивитися йому в очі.

— Боюся, що ваші пояснення нічого не вирішать. 

Зелена маса знову здригнулася,  ще сильніше стягуючи їх ближче.

— Воно… — Анаель ковтнула, — мало просто знерухомити тінесплітів.

— А що воно робить зараз? — невдоволеним голосом він запитав. 

Анаель кілька разів кліпнула, дивлячись куди завгодно, але не на святого, якого буквально примотала зеленими соплями до себе. 

— Здається… змушує вас порушити обітницю.

***

Головний архімаг храму Келари – Донір Марвеус, підніс запалену свічу до срібної чаші, й запалив священні пахощі. Терпкий дим іридієвих трав повільно здійнявся до стелі, звиваючись мов змія. Двома пальцями  вказівним і середнім, архімаг торкнувся спочатку  чола, грудей, а потім повів пальцями в повітрі, креслячи невидимий знак богині  – знак  вічного*. В кутку заграла скрипка, повільну, розмірену мелодію. Ритуал Марвеуса, який він проводив кожної неділі впродовж останніх п'ятдесяти років свого служіння богині, в ролі архімага храму. 

— Прийми мою шану, — ледь рухаючи губами, промовив Марвеус й заплющив очі насолоджуючись грою скрипки та пахощами.

Дерев'яні двері різко відкрилися, характерно гупаючи об стіну, оскільки відкривали їх в поспіху.

— Донір! Донір! Доні-і-ір! — в залу увірвався збентежений юнак, якому на вигляд було від сили сімнадцять, за ідентифікаційною табличкою – двадцять один. 

Марвеус глибоко вдихнув, наповнюючи свої легені тим самим запахом священних трав, що вшановували богиню Келару. Видихнув, шукаючи той самий якір спокою.

— Так, Есею, — спокійно вимовив архімаг, повертаючись до свого онука. — Що тебе бентежить сьогодні? — він склав руки в замок перед собою.

Сива, рідка борідка майже діставала його рук, а з під густих брів, очі кольору зацвілого болота сконцентрувалися на юнаку. Архімаг майже звик до нешанобливої, і далеко не за етикетом святого, поведінки свого онука. І це був той самий рідкісний випадок, коли родинні зв'язки пом'якшували перебування Есея в ордені. 

— Еріан! Радар! Еріан! — торохтів юнак, емоційно розмахуючи руками. 

Доріан повільно видихнув, проміння сонця, що лилося крізь величезні ромбовидні вікна, пронизувало клубки диму, малюючи химерні візерунки на підлозі. Скрипка продовжувала грати. 

— Вдих-видих, — розмірено промовив архімар продовжуючи тримати руки в замку перед собою. — Есею, що сталося? 

— Радар! — Есей переминався з ноги на ногу, а разом з ним копна його кучерявого рудого волосся, яке на скронях було поголеним і лише на маківці залишене. — Магічний радар, з нього Еріан зник! Кристал його більше не світиться! Щось лихе!