Розділ 2. Лінійка

§ 4. Вихованка з’являється на загальну лінійку у випрасуваній формі. Комірець перевіряє комендантка.
Статут пансіону «Свята Елізабет»
* * *
Будильник задзвонив о шостій, і першою думкою Івана було, що він досі тут, а другою, що це не сон. Він полежав, дивлячись у синій балдахін, і з’ясував, що страх за ніч нікуди не подівся, тільки став діловитим, як перед контрольною з предмета, якого ти не вчив. За вікном ще було темно, сад стояв чорний, а на поверсі вже шуміла вода й грюкали двері.
— Підйом, — скомандувала Кіра.
Вона стояла біля дзеркала повністю вдягнена, без жодної складки на формі. Стрічку у волоссі зав’язала туго й трохи навскоси, як, мабуть, зав’язувала щоранку всі дев’ять років, і говорила з ним через відображення, не обертаючись і поправляючи комірець.
— Душ на поверсі безкоштовний до сьомої, тож у тебе хвилин сорок п’ять на все, разом із чергою. Потім загальна лінійка. Запізнишся — мінус двадцять.
— Двадцять чого?
— Балів, звісно. Ти звідки взагалі звалився, новенький? — Вона кинула йому рушник через усю кімнату, і рушник ляпнув його по обличчю.
До душової він ішов коридором четвертого поверху, де в цей час грюкали двері, дівчата в халатах бігали з косметичками, хтось на весь поверх питав, у кого фен, а хтось сперечався за місце біля дзеркала. Коли Іван з’явився на порозі, шум обірвався так різко, що в нього заклало вуха. Дивилися всі, а руда дівчина в рожевому халаті так і завмерла із зубною щіткою біля рота й піною на губах.
— Доброго ранку, — сказав Іван, дорахувавши до трьох. — Підкажіть, будь ласка, де тут чоловічий… тобто де тут вільний душ?
Руда кліпнула й мовчки показала щіткою на дальні двері. Він пройшов увесь коридор під поглядами, чуючи потилицею, як за ним хтось хихикнув і на нього шикнули, і за дверима знайшов довге кахляне приміщення з кабінками, на щастя, з глухими дверцятами. Замкнувшись у крайній, він пустив воду на повну й кілька хвилин простояв під гарячим струменем, упершись чолом у холодну плитку, яка пахла хлоркою. Протриматися б п’ятнадцять хвилин зовні, казав він собі, а там видно буде. Або не видно, але хоч звикну.
Коли він повернувся, вуха в нього горіли, і він сам не знав, від окропу чи від сорому. Кіра, не відриваючись від планшета, простягла йому картонний стаканчик.
— Чай з автомата, чотири бали. Не дякуй, потім повернеш.
— Поверну, — одразу пообіцяв Іван, і вона підвела голову й подивилася на нього з легким здивуванням, наче він виявився точнішим, ніж вона розраховувала.
Форма висіла на спинці стільця, випрасувана напередодні до гострих складок, чорний піджак із золотою емблемою, біла сорочка й темно-синя краватка з тонкою сріблястою смужкою. Іван узяв піджак, поклав назад, узяв сорочку, і тут до нього дійшло, що в кімнаті, взагалі-то, дівчина. Кіра сиділа на краю ліжка й водила стилусом по планшету з виглядом людини, яку цікавлять тільки цифри, але кімната була не така велика, щоб її справді не помічати. Він сховався за розчиненими дверцятами шафи й почав одягатися. Ґудзики вислизали з пальців, а краватка, яку він удома зав’язував не дивлячись, затягнулася таким вузлом, що розплутувати його довелося б ножицями.
За дві хвилини він вийшов, застебнутий на всі ґудзики, з краваткою, що висіла на шиї петлею.
— Дякую, що розбудила. Я готовий.
Кіра підвела на нього очі й не витримала. Вона прикусила губу й відвернулася до дзеркала, але плечі в неї затрусилися.
— Нічого смішного, — буркнув Іван.
— Звісно, нічого. Ані краплі. — Вона обернулася з серйозним обличчям, хоча очі в неї досі блищали. — Бачу, штрафів ти боїшся більше, ніж сорому. Іди-но сюди.
Вона підійшла впритул, у кілька рухів розв’язала вузол і зав’язала краватку заново, а потім розгладила комірець і лацкани. Пальці в неї пахли чаєм і травами, і Іван стояв не дихаючи й дивився поверх її голови на стіну, де біля вимикача хтось колись олівцем написав «М+С» і погано витер.
— Ось. Справжній аристократ. А тепер слухай. Головним коридором ідемо спокійно, плечі розправлені, в стіни не втискаємося, не озираємося й виходу очима не шукаємо. Якщо хтось дивиться скоса, ти не помічаєш. — Вона глянула на нього уважніше. — І ще. Що б не сталося, вдавай, що ти тут по праву. Тільки так у «Святій Елізабет» і виживають. Не виправдовуйся й не вибачайся. Ні за що й ніколи.
Вона приклала картку до термінала, замок задзижчав, і коридор головного корпусу зустрів їх гулом. Він був широкий і високий, з мозаїчною підлогою й рядами стрілчастих вікон, і ним до центральних сходів сунув потік учениць у темно-синій формі. Молодші, з бантами й косичками, йшли парами, тримаючись за руки, а старші, з гладкими зачісками, поодинці, ні на кого не дивлячись. Іван не пройшов і десяти кроків, як розмови почали стихати, спершу поруч, потім далі, і дівчата зупинялися, штовхали одна одну ліктями й озиралися на звук його кроків. «Це він?» «Хлопець?» «У нашій формі?» «З чотириста четвертої вийшов, з Кірою».
— Ідемо до Великого Атріуму, — сказала Кіра, майже не ворушачи губами. — Тримайся поруч.
Ноги в Івана йшли самі. Він рахував кроки й дивився в одну точку на стіні попереду, тримаючи спину прямо, а підборіддя трохи вище, ніж зазвичай, і думав, що з таким підборіддям у нього, мабуть, дурний вигляд. Біля входу до Атріуму, під високою аркою з позолоченими завитками, їм заступили дорогу три дівчини з червоними пов’язками на рукавах. Стояли вони пліч-о-пліч, у випрасуваній до хрусту формі, а попереду стояла брюнетка з гладко зачесаним волоссям, яка тримала планшет обома руками, притиснувши до грудей.
— Назви своє ім’я й пред’яви документ, що дозволяє перебування в житловому блоці «А», — відкарбувала вона.
У Івана всередині все обірвалося, але він знав, що в нього є три секунди, щоб вирішити, якою людиною він зараз буде. Його роками вчили, що людина, яка боїться, дивиться під ноги, а людина, яка не боїться, дивиться в очі. На рахунок «три» він підвів погляд, спокійно, без виклику, дістав із кишені посвідчення й простягнув старості.
— Доброго ранку. Мене звати Іван. Приємно познайомитися.
Староста завмерла, бо чекала, видно, переляканого новенького, який втиснеться в стіну. Потім приклала документ до планшета, почекала, поки система звірить дані, і на екрані блимнув зелений статус.
— Іван, — повторила вона, і погляд у неї став трохи менш ворожим. — Документи в порядку, статус підтверджено піклувальною радою. Мене звати Аліса, я голова Дисциплінарного комітету. Те, що тобі дозволили тут навчатися, не звільняє тебе від статуту. Будь-яке порушення розпорядку, від непрасованої форми до перебування поза житловим блоком після двадцять другої години, списується з твого рахунку. А бали у «Святій Елізабет», — вона зробила паузу, — це твоє життя.
Говорила вона рівно, як диктор, що читає зведення, і Іван відзначив, що кожна фраза в неї звучить надто гладко, ніби вона її вчила напам’ять. Кіра позаду видихнула.
— Якщо питань немає, проходьте до Великого Атріуму. — Аліса відступила на крок. — Лінійка почнеться за три хвилини. Директорка особисто оголосить про твоє зарахування.
Такої зали Іван ще не бачив. Над головою був скляний купол у тонких сталевих ребрах, крізь нього падало холодне ранкове світло, а чорно-біла мармурова підлога блищала так, що в ній відбивалися люстри. Уздовж стін тяглися галереї з різьбленими поручнями, висіли темно-сині знамена із золотими емблемами й тим самим девізом, що й на воротах. Сотні учениць стояли за класами, малеча попереду, старші ззаду, і кожна займала свою клітинку підлоги, заклавши руки за спину. Коли Іван із Кірою ввійшли, рядами прокотився шурхіт, і голови стали повертатися до них одна за одною.
Кіра пройшла до блоку свого року й стала в третій ряд, Іван поруч. Світловолоса дівчина перед ним обернулася, підняла брови й відвернулася, ховаючи усмішку в комір. Він змусив себе дихати рівно, вдих на три рахунки, видих на три, як учила мама, коли він малим прокидався від кошмарів.
На сцену в глибині зали вийшла жінка в суворому костюмі кольору графіту, і її підбори відстукували рівно, раз-два, раз-два. Біля трибуни вона поклала поруч із мікрофоном золоте перо й обвела залу поглядом, і стало так тихо, що Іван почув, як хтось в останньому ряду ковтнув. Голос у неї був низький і спокійний, а акустика зали доносила кожне слово до задніх рядів без мікрофона.
— Доброго ранку, вихованки «Святої Елізабет». Сьогоднішній день увійде в історію нашого пансіону. За рішенням вищої піклувальної ради, в межах експериментальної програми інтеграції, до нас зараховано першого учня чоловічої статі.
Вона помовчала, взяла золоте перо, покрутила в пальцях і поклала назад, акуратно, паралельно краю трибуни.
— Іване, пройдіть на сцену для офіційного представлення й отримання стартового рейтингу.
Сотні облич повернулися до нього разом, і він відчув їх шкірою. По краях у нього потемніло, як буває, коли різко встаєш, а дихання збилося й зачастило.
— Іди, — шепнула Кіра, не повертаючи голови. — Тримайся так само, як перед Алісою. Впораєшся.
А сама так стиснула стрічку в хвості, що побіліли кісточки. Іван помітив це краєм ока, і саме це чомусь допомогло йому ступити вперед.
Від третього ряду до сцени було сорок кроків, і він порахував кожен. Обличчя пропливали праворуч і ліворуч, старшокласниці з кам’яними виразами, малеча з роззявленими ротами, одна зовсім крихітна, що вчепилася в рукав сусідки. На двадцятому кроці шепіт стих зовсім, і на сцену Іван піднімався, чуючи тільки власні підошви. Мадам Валуа обернулася до нього. Зблизька вона виявилася старшою, з тонкими зморшками біля очей і ретельно зафарбованою сивиною на скронях, а очі в неї були темні й уважні, з тих, що нічого не пропускають. Вона оглянула його з голови до ніг, поставу, рівно зав’язану краватку, і кивнула сама собі.
— Постава, гідна нашої академії, — сказала вона так, щоб почув тільки він, і обернулася до зали. — Іван продемонстрував дисципліну й стриманість, що не поступаються найкращим вихованкам «Святої Елізабет». Згідно з рішенням піклувальної ради, за ним закріплюється стандартний стартовий статус. Прикладіть картку для активації особового рахунку.
Він провів карткою по золотистому терміналу, пролунав сигнал, і на великому табло над сценою, де зазвичай висіли рейтинги класів, з’явився новий рядок: «Іван Яровий. Пробаційний період. Баланс: 497 ◈. Кімната №404: 1200 ◈».
Залою пішли приглушені розмови. Чотириста дев’яносто сім, подумав Іван, бо три бали пішли на праску, і зловив себе на тому, що перераховує залишок, стоячи перед п’ятьма сотнями людей. До горла підкотився нервовий сміх, і він ледве його проковтнув. У першому ряду Аліса щось позначила в планшеті, не зводячи з нього очей.
— Ваш перший тиждень визначить, чи залишитеся ви в стінах академії, — сказала Валуа, повертаючи йому картку. — Кожна оцінка, участь у житті пансіону й дотримання статуту приноситимуть вам бали або відніматимуть їх. Розклад уже завантажено у ваш термінал. Можете повернутися до свого класу.
Він спустився зі сцени так само рівно, як піднімався, і тільки на своєму місці, коли погляди відпустили, в нього затремтіли коліна. Кіра штовхнула його ліктем.
— Ти тримався як король, серйозно, — прошепотіла вона, не розтуляючи губ. — Вони всі в шоці. Але розслаблятися рано. Зараз оголосять розклад, і викладачі почнуть тебе промацувати з першої ж хвилини.
— Я зараз знепритомнію, — самими губами відповів Іван, не змінюючи суворого обличчя.
— Тримайся, герою. — Кіра взяла його під лікоть, наче вони вели світську бесіду, і тримала міцно. — Ще пара хвилин, і цей кошмар скінчиться.
Вона помилилася на сорок секунд. Валуа оголосила лінійку закритою, зала загула сотнями голосів, учениці потекли до виходів, озираючись на Івана, а Кіра відвела його в бічну галерею, подалі від натовпу. У порожньому прольоті другого поверху вона прихилилася спиною до стіни й видихнула, а Іван сповз по мармуру на підлогу й сів, обхопивши коліна.
— Мені треба хвилину.
— Тобі треба хвилину, — погодилася Кіра й сіла поруч, не дбаючи про спідницю. — Знаєш, скільки людей знепритомніли на цій лінійці за останні три роки? Нуль. А на сцену виводили багатьох. Тож ти вже рекордсмен.
Він засміявся, коротко й невесело, але по-справжньому. Кіра тим часом дістала планшет, провела по екрану пальцем, і обличчя в неї витягнулося.
— Нам «пощастило». Перша пара — економіка, професорка Штерн. Зірка нашого дисциплінарного фронту. Обожнює валити новеньких у перші ж хвилини й знімати бали пачками за найменшу невпевненість.
— І скільки вона може зняти?
— Як постарається, то п’ятдесят за пару. А як зовсім не пощастить, то й сто.
Чотириста дев’яносто сім мінус сто, прикинув Іван, не катастрофа, але й не подарунок. Він підвівся, і Кіра простягла йому руку, а потім зніяковіла й узялася поправляти стрічку.
— Ти як? — спитала вона.
— Краще, ніж чекав. Гірше, ніж хотілося б.
— Значить, усе йде за планом, — підсумувала вона й штовхнула важкі двері в кінці галереї.
Аудиторія №212 була амфітеатром, де півкруглі ряди дубових столів піднімалися сходинками до високих вікон, і пахло тут крейдою, шкірою й холодною кавою. У рядах уже сиділо тридцять дівчат старшого курсу, і коли Іван із Кірою ввійшли, розмови обірвалися. За найвищою кафедрою стояла жінка років сорока п’яти в графітовому костюмі, з волоссям кольору сталі, стягнутим у тугий вузол, і в тонкій металевій оправі окулярів. Обличчя в неї було сухе й гостре, і дивилася вона не на людей, а в них, а зараз дивилася на Івана й погляду не відводила.
— Кіро, проходьте, — сказала професорка Олена Володимирівна Штерн, вимовляючи кожне слово окремо. — А ви, отже, наш знаменитий експериментальний прецедент.
Вона закрила шкіряний журнал і сперлася долонями на край кафедри.
— Іван Яровий, якщо не помиляюся. Статут пансіону вимагає, щоб кожен, хто тут навчається, доказово підтвердив свій стартовий фінансовий інтелект. Рада нарахувала вам п’ятсот балів, точніше, кредитну лінію на п’ятсот, але в моїй аудиторії аванси сили не мають.
Вона неквапом спустилася сходинками вздовж рядів, і дві дівчини на задній парті перезирнулися з таким виглядом, наче зараз когось вішатимуть.
— Уявіть ситуацію. У вас п’ятсот стартових балів, і рада старост пропонує вкласти їх у закритий внутрішній фонд із гарантованою дохідністю десять відсотків на тиждень, але з умовою заморожування. При цьому загальні потреби вашої кімнати, прання, харчування, навчальні матеріали, вимагають ста п’ятдесяти балів на тиждень. Яке фінансове рішення ви ухвалите першого ж дня і чому?
Кіра ліворуч від нього примружилася. Підказувати вона явно не збиралася. Іван підвівся. Ноги були ватяні, в роті пересохло, але страх, дійшовши до краю, обернувся на ясну, майже нудну зосередженість, і цифри стали перед очима, як на дошці, п’ятсот, сто п’ятдесят, десять відсотків, тиждень заморожування. Його навіть насмішило, що єдине, в чому він тут почувався впевнено, виявилося саме цим.
— Я вклав би двісті п’ятдесят балів, — сказав він рівніше, ніж чекав. — Сто п’ятдесят потрібні на перший тиждень проживання. Ще сто я лишив би на непередбачені витрати й штрафи, бо система покарань тут розгалужена, і новенький майже напевно з нею зіткнеться. Решту можна інвестувати. Тиждень заморожування не страшний, якщо є резерв.
В аудиторії ніхто не ворухнувся. Кіра хитнула головою, ледь-ледь, і склала губи так, ніби збиралася свиснути. Штерн зняла окуляри, дістала з нагрудної кишені хусточку й почала протирати скельця, неквапом, по колу, і поки вона протирала, Іван устиг подумати, що його зараз виженуть, що не виженуть, і що в нього розв’язався шнурок. Коли вона знову надягла окуляри, погляд її м’якшим не став, але став уважнішим.
— Диверсифікація й урахування операційних ризиків в умовах неповної інформації, — промовила вона, повертаючись до кафедри. — Більшість новеньких або віддають у фонд усі п’ятсот і за три дні просять у студради милостиню на прання, або зі страху ховають усе під подушку, і тоді капітал мертвий. А ви лишили ліквідний резерв і змусили решту працювати. За обґрунтовану й зважену відповідь — плюс п’ятдесят балів на ваш особовий рахунок.
Настінний термінал пискнув, і в Івана стало 547, у кімнати 1250. Рядами пішов шурхіт, одна дівчина навіть привстала, щоб краще роздивитися новенького, бо отримати бали на першій же парі в Штерн не вдавалося майже нікому.
— Сідайте, Іване. Тема сьогоднішньої лекції — управління ліквідністю в закритих локальних екосистемах. Розгорніть конспекти.
Він сів і тільки тоді помітив, що так стискав край столу, що на пальцях лишилися червоні смуги. Кіра нахилилася до нього.
— За три роки Штерн ставила «плюс п’ятдесят» на першій парі тільки двом. Тобі й тій випускниці, що тепер у Женеві працює.
— Та я ж просто сказав, що думаю, — знизав плечима Іван. — Це ж елементарна математика.
Кіра закотила очі.
— Ніколи цього вголос не кажи. Тебе тут з’їдять.
Після дзвінка Іван вийшов слідом за Кірою й зупинився в коридорі над мозаїкою. Уранці він був «тим хлопцем зі сцени», а тепер став «тим, кому Штерн поставила плюс п’ятдесят», і це було видно з того, як на нього тепер дивилися, довше й без хихикання. Кіра підійшла до автомата в ніші, приклала картку, почекала, поки машина виплюне паперовий стаканчик і наллє в нього темного гарячого, і простягла Іванові.
— Але я ж тобі ще за перший винен…
— Це другий. Перший повернеш разом із ним.
Іван приклав картку до термінала й переказав їй чотири бали, потім ще чотири, і екран показав «Баланс: 539 ◈». Ще вчора він не знав, що таке бути комусь винним чотири бали, а сьогодні, віддавши їх, відчув таке полегшення, наче закрив кредит за квартиру. Кірі на телефон прийшло сповіщення, і вона глянула на нього без усмішки, як ставлять позначку в блокноті.
— Справді повернув. Добре.
Наступні дві пари минули тихо. На математиці сухенький дідок жодного разу не підвів на Івана очей і викликав до дошки двох інших, а на словесності викладачка поставила йому питання про Франка, почекала чотири секунди й милостиво кивнула. Нічого не сталося, але з кожного класу Іван виходив, як від стоматолога, живий і трохи оглушений. О пів на першу почалася обідня перерва.
Їдальня займала ціле крило, великий скляний атріум із рядами столиків, зеленими діжками й стійками роздачі. Шуміли сотні голосів, дзенькав посуд, сичали кавоварки, і пахло випічкою, смаженим м’ясом і кавою. В Івана запаморочилося в голові, бо з ранку він не їв нічого, крім двох стаканчиків чаю.
— Ти з глузду з’їхав, — шепотіла Кіра в черзі до інтерактивного меню, нахилившись так близько, що він почув запах ромашки. — Відповісти Штерн без запинки й отримати плюс п’ятдесят першого ж дня! Тепер половина пансіону тебе або поважає, або вважає загрозою. Так, дивись. Базовий набір за тридцять — суп, рис із куркою й чай. Преміум за сімдесят — стейк або лосось, салат, десерт і сік. І VIP-зона за сто п’ятдесят, з офіціантом і приватною терасою. У тебе зараз п’ятсот тридцять дев’ять. Можеш узяти преміум і вважати це інвестицією в престиж. Можеш VIP, але тоді до вечора тобі нічого не лишиться.
Іван подивився на екран. Між базовим і преміумом сорок балів, якщо так їсти щодня, то до кінця тижня двісті вісімдесят. Він узяв базовий.
— Ти точно школу виживання пройшов, — гмикнула Кіра й узяла собі преміум.
На картці стало 509, і за хвилину з віконця роздачі виїхала таця із супом, рисом і тарілкою хрустких тостів, які, видно, йшли в акції дня. Вони сіли за столик у тихому куті біля вікна, і Кіра, поставивши тацю, зазирнула йому в обличчя.
— А знаєш, ти адаптуєшся напрочуд швидко.
— Та нічого я не адаптуюся, — прошепотів Іван, не підводячи очей від тарілки, так, щоб, крім неї, ніхто не почув. — Мені досі страшно до тремтіння і ніяково так, що хоч під стіл лізь.
Обличчя в нього при цьому було спокійне й ділове, як у брокера над котируваннями. Кіра завмерла, а потім нахилилася, наче поправляла серветку, і беззвучно затрусилася від сміху.
— Ти маніяк акторської майстерності. Ніхто в житті не здогадається. Тримай маску, я поруч.
Вона встигла випростатися й набути вигляду вихованої панянки якраз тоді, коли до столика підійшли дві старшокласниці із золотими петлицями на комірцях. Одна, висока, з ідеальним каре й планшетом під пахвою, не просто зупинилася біля столу, а перекочувалася з п’ят на носки, ніби стояти на місці не вміла. Друга, білявка з акуратним пучком, дивилася на Івана з ввічливою цікавістю.
— Добрий день, Кіро, — холодно й підкреслено ввічливо сказала брюнетка. — І Іван, так?
— Привіт, Вероніко, — кивнула Кіра. — Чим завдячуємо увазі капітанки збірної з фехтування й віцепрезидентки наукового товариства?
Вероніка, третьокурсниця, схилила голову набік і подивилася на Івана світло-сірими очима, як дивляться на суперника на доріжці, прикидаючи дистанцію.
— Ми чули про вашу відповідь у професорки Штерн. Плюс п’ятдесят на першій же парі, першого ж дня. Рідкісний випадок. Дарина вважає, що випадковість, а я вважаю, що ні.
— Я нічого не казала, — усміхнулася білявка.
— Казала. Очима. — Вероніка дістала з кишені тонку картку й поклала на край столу. — Ми прийшли запропонувати співпрацю, поки рада старост не завалила вас своїми «обов’язковими» дорученнями. Науковому товариству потрібні аналітики для міжкорпусного турніру, за участь — до трьохсот балів. А спортивний сектор сьогодні ввечері проводить вступний етап із фехтування, там теж можна непогано заробити, якщо вистачає витримки. Хоча, — вона окинула Івана поглядом, — на випад я б поки не розраховувала.
— Ми подумали, що людині з такою витримкою на лекціях буде тісно, — додала Дарина. — Подумайте, Іване. Реєстрація до п’ятої вечора.
Вони кивнули й пішли до столика студради, де миготіли червоні пов’язки. Кіра провела їх поглядом і гмикнула.
— Тебе вже розривають науковий і спортивний сектори. Триста балів за турнір — це величезні гроші, хоча навантаження там дике. Зате якщо вступиш, отримаєш офіційний «дах» від Дисциплінарного комітету, бо Аліса не любить чіпати тих, у кого є покровителі. Ну що, абсолютно не наляканий Іване, куди підеш? Чи поки зосередишся на супі?
— У наукове, — сказав Іван. — Головою я ще щось можу, а от із силою в мене… Сто шістдесят п’ять сантиметрів, сорок п’ять кілограмів. Що мені робити на фехтуванні?
Кіра пирхнула в чашку.
— З твоєю статурою лізти до дівчат, які фехтують із початкової школи під наглядом відставних майстрів спорту, — це не турнір, це урочиста страта. Наукове товариство — найрозумніше. Мізки в тебе варять, а тут вони цінуються вище за синці.
Вона дістала планшет, ввела дані з картки й підтвердила реєстрацію.
— Заявку надіслано. Перше завдання прийде сьогодні о шостій на твій термінал.
Пансіоном рознісся дзвінок на денні заняття. Коридори знову заповнилися, і на Івана тепер дивилися без шоку, з цікавістю, а дехто, здається, навіть із повагою, і він ішов і не одразу помітив, що руки в нього більше не тремтять. О пів на шосту він повернувся до кімнати, зачинив двері, постояв, притулившись до них спиною, перевдягнувся, кинув форму на ліжко, упав обличчям у подушку й закричав у неї.
— Я вижив! Господи, я ж нормально себе показав! Який жах! Можна я отак пролежу щонайменше тиждень?
Кіра, що зайшла слідом, так і стала на порозі. Спершу вона кліпнула, потім засміялася без звуку, прихилившись до дверей, і стрічка в неї на хвості трусилася разом з плечима.
— Я ж казала, що ти геній маскування, — вичавила вона нарешті й сіла на край його ліжка, поплескавши його по спині. — Голову підніми, аристократе. Якби Вероніка тебе зараз побачила, в неї тріснули б усі шаблони. — Вона забрала подушку й поставила на тумбочку пляшку холодної води. — Пий. Червоний, як після трьох кілометрів. А якщо серйозно, ти молодець, і не через бали. Ти за один день змусив усю академію з тобою рахуватися.
Вона підвелася й підійшла до термінала.
— Десять хвилин тобі, щоб отямитися. О шостій прийде завдання, і на кону триста балів. Закриємо його — буде запас, і можна буде нарешті замовити нормальну вечерю.
Іван перевернувся на спину й подивився на стелю, де в ліпнині біля люстри була тріщина, схожа на річку на карті.
— Дай мені пів години. Не думаю, що завдання буде важке. А якщо й буде, у мене є туз у рукаві.
— Туз у рукаві? — Кіра підняла брову.
Але Іван уже дістав телефон і пірнув у стрічку коротких відео, коти, меми, якийсь хлопець падає з велосипеда, і в цьому світі не було ні старост, ні балів, ні директорок. Кіра сіла за свій стіл і перевела планшет у тихий режим. Краєм ока він бачив, що вона кілька разів відривається від екрана й дивиться на нього, на телефон, на важку валізу біля ліжка, і знову на нього, але нічого не питає.