Розділ 1. Прибуття

§ 1. Пансіон приймає вихованок, і лише вихованок. Винятки встановлює Піклувальна рада.
Статут пансіону «Свята Елізабет»
* * *
Машина їхала лісовою дорогою вже близько години, і весь цей час Іван рахував сосни. Рахувати їх було безглуздо, бо стовбури йшли вздовж узбіччя суцільною рудою стіною, де-не-де розбавленою жовтими березами, і він збивався щохвилини, починав спочатку й знову збивався. Звичка займати голову цифрами, коли всередині тісно, була в нього з шести років, і вона працювала краще за будь-які слова, які йому могли б сказати. Десь на сто двадцятій сосні шлунок переставав стискатися, а пальці на ремені рюкзака розтискалися самі. Ще він хотів пити, але пляшка лишилася в бічній кишені валізи, а валіза лежала в багажнику, і просити зупинитися через воду він не став.
Поруч на задньому сидінні лежала тека з печатками, така товста, що не закривалася на застібку. Супровідниця з канцелярії, суха жінка років п’ятдесяти в сірому костюмі, за всю дорогу сказала йому слів двадцять, і половина з них була «пристебніться». Вона гортала щось у планшеті й зрідка дивилася на Івана поверх окулярів, підтискаючи губи, як людина, якій доручили дивну справу і яка вирішила тримати свою думку при собі.
Іван її розумів, бо своєї думки про цю справу в нього теж не було. Місяць тому батько прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай, поклав на кухонний стіл конверт і сказав, що все вирішено. Мама саме різала хліб. Вона зупинилася з ножем у руці, постояла так і різала далі, і Іванові від цього стало гірше, ніж було б від сварки. Він спитав, що саме вирішено, а батько відповів, що в нього буде найкраща освіта, яку можна здобути в цій країні, і що обговорювати тут нічого. Потім були листи на підпис і телефонні дзвінки людям, чиїх прізвищ Іван ніколи не чув. За тиждень до від’їзду в коридорі з’явилися дві валізи, одна звичайна, з одягом, а друга величезна й важка, з кованими кутиками. Другу батько збирав сам, вечорами, замкнув на ключ і жодного разу не відкрив при Іванові.
— Там твоє, — сказав він на вокзалі й дав йому окремо аркуш, складений утричі, з печаткою внизу. — Ти знаєш. Покажеш, якщо спитають.
Що лежить у валізі, Іван знав, бо цілий тиждень бачив, як батько вечорами її пакує, і жодного разу не був покликаний допомогти. Він не розумів іншого, навіщо везти це в пансіон, з якого, якщо вірити листу, не можна вийти навіть на недільну прогулянку. Але спитати не наважився, бо в їхній родині після батькового «ти знаєш» питань не ставили.
Ліс закінчився рівно, по лінійці, і попереду виросла кована огорожа метри на три, з чорними списами нагорі, що тяглася в обидва боки й губилася в зелені. Ворота були зачинені, на стовпах блимали червоні вогники камер, а над аркою на потемнілому камені був вибитий напис, який Іван уже бачив на бланку листа: «Свята Елізабет. Pro disciplina et honore», тобто за дисципліну й честь. Іван ковтнув і помітив, що досі рахує сосни, хоча їх уже не було. Двісті тридцять чотири, двісті тридцять п’ять.
Біля будки охорони машину зупинили двоє чоловіків у темній формі. Один забрав у супровідниці теку й довго її гортав, другий обійшов машину й відчинив багажник, і Іванові звеліли вийти й показати речі. Звичайну валізу охоронець перебрав секунди за три, поворушив сорочки й светри, не знайшов нічого цікавого й застебнув. Потім узявся за другу, спробував підняти однією рукою, не підняв і гукнув напарника.
— Що там у вас? — спитав він, коли вони вдвох витягли її з багажника й поставили на асфальт. — Цеглу везете?
— Особисті речі й навчальне обладнання, — сказав Іван, і голос у нього вийшов рівніший, ніж він розраховував. Перш ніж віддати батьків аркуш, він порахував про себе до трьох.
Охоронець прочитав папір, дійшов до печатки й підпису, перечитав усе з початку, потім відійшов на кілька кроків і заговорив по рації, повернувшись спиною. Слів Іван не розібрав, але коли охоронець обернувся, обличчя в нього було таке саме, як у супровідниці, без жодного виразу.
— Проходьте. Тільки валізу без нагляду не лишайте.
— Отак просто? — не повірив Іван. — Ви навіть не відкриєте?
— Отак просто, — відрізав той і відвернувся до будки.
Ворота загули й поїхали в боки. Супровідниця рушила вперед, не відриваючись від планшета, і Івана зачепило, що її це анітрохи не здивувало. Папір, від якого охоронець закритого пансіону замовк на пів слова, для неї був звичайним папером. Іван подумав, що десь над усім цим сидять люди, яким він ніколи нічого не розповідав, ні про валізу, ні про себе, і які знають про нього достатньо, щоб для нього відчинилися ці ворота. А потім подумав, що води так і не попив.
Далі йшли пішки, бо машинам по території пансіону їздити не дозволялося. Останній кілометр Іван тягнув обидві валізи, звичайну ніс у руці, а важку котив за собою на маленьких коліщатах, які лишали в гравії таку борозну, що супровідниця двічі озирнулася на неї, і в другий раз губи в неї стали зовсім тонкими. Ремінь рюкзака натер плече ще в машині, і тепер на кожному кроці воно нило. Територія виявилася більшою, ніж він уявляв з листа. Уздовж головної алеї стояли липи, газони були підстрижені під одну висоту, до міліметра, а за деревами блищало озеро, і в ньому лежало низьке осіннє небо. Праворуч тягнулася оранжерея з позеленілим від старості склом, далі виднілися спортивні корпуси, а ліворуч стояла величезна будівля з темно-червоної цегли, з чотирма шпилями й годинником на башті.
— Головний корпус, — сказала супровідниця й зупинилася так різко, що він мало не наїхав на неї валізою. За останні пів години це були її перші слова. — Навчальні зали, їдальня, актова зала, адміністративне крило. Житлові блоки за ним. Після десятої вечора перебувати поза житловим блоком заборонено. Оцінки, участь у житті пансіону й суспільно корисна праця оплачуються балами, порушення балами ж і караються. Грошей тут немає, ні готівки, ні карток, ні доступу до зовнішніх рахунків, усе йде через особовий рахунок.
Вона дістала з кишені темно-синю пластикову картку й простягла йому. Картка була тепла від її кишені й важча, ніж мала б бути при такому розмірі. На ній блищала золота емблема академії й дрібний напис «І. Яровий. Пробаційний період», і більше нічого, ні суми, ні номера.
— Баланс побачите на терміналі в кімнаті, — додала вона. — Решту вам пояснять на місці.
І пішла далі, тримаючи спину так, що питати щось ще було марно. Іван рушив слідом і тільки тепер помітив, що на нього дивляться. Він не одразу зрозумів звідки, а коли підвів очі, побачив обличчя у вікнах головного корпусу, житлових блоків і галерей. Хтось відсував штору, хтось висовувався по пояс із розчиненої стулки, хтось стояв, притулившись чолом до скла й лишаючи на ньому пляму від дихання. Дівчата в темно-синій формі, від зовсім малих до майже дорослих, шепотілися й штовхали одна одну ліктями, і до нього долітали уривки, яких йому не належало чути. «Це він?» «Справді хлопець?» «Дивись, яка в нього валіза».
Іван уявив, що вони бачать. Худого хлопця на сто шістдесят п’ять сантиметрів у куртці на розмір більшій, ніж треба, з двома валізами, одна з яких важила, мабуть, більше за господаря. У ньому сорок п’ять кілограмів, і якщо подме нормальний вітер, його віднесе просто в озеро разом із валізою. Від цієї думки його потягло засміятися, і щоб не розреготатися посеред алеї під сотнею вікон, він став розглядати ручку важкої валізи, холодну, шорстку, з витертою плямою там, де її роками тримав батько.
Житловий блок «А» виявився довгою триповерховою будівлею з білими колонами й важкими дверима кольору старого вина. Усередині пахло воском для паркету й лавандою, і ще чимось дорогим, чим пахнуть місця, де давно ніхто не рахує, скільки що коштує. Мармурові сходи просіли посередині кожної сходинки, а на стінах висіли портрети жінок у темних сукнях, директорок або засновниць, підписів Іван не розібрав. Дивилися вони всі прямо й суворо, і коли він, сопучи, тягнув валізу повз даму в чорному мереживному комірі, він міг би поклястися, що її очі пішли за ним.
Коліщата на кожній сходинці глухо билися об мармур, і стукіт ішов угору й униз по всьому під’їзду. Дівчата, що спускалися назустріч, замовкали й притискалися до поручнів, щоб його пропустити. Одна, років дванадцяти, з двома тугими косичками, зупинилася на майданчику й пошепки спитала в старшої, чи він справжній.
— Не чіпай, — шикнула на неї та й потягла за рукав.
Іван зробив вигляд, що нічого не чув, і потягнув валізу на наступний проліт, а на третьому поверсі зупинився віддихатися й зрозумів, що рахує сходинки. Сорок вісім від першого поверху.
Кімната №404 була в самому кінці коридору четвертого поверху. Супровідниця постукала кісточками пальців у високі дубові двері, почекала секунду й, не дочекавшись відповіді, приклала до замка службовий жетон, і замок клацнув.
— Тут ви житимете. Вашу сусідку попереджено. Розпорядок дня й статут вам видадуть завтра. Щасти.
Вона пішла, не озирнувшись, і стукіт її підборів ще довго тягнувся коридором. Іван лишився на порозі з валізою в руці й подумав, що ще можна її наздогнати й сказати, що сталася помилка і що він, мабуть, поїде додому. Але вдома на нього чекало батькове «все вирішено», поїзд о цій порі вже йшов назад, а відмовлятися від незручних рішень він не вмів ніколи, навіть від чужих. Він затягнув валізу всередину, зачинив двері й, перш ніж підвести очі, дорахував до трьох.
Кімната була більша, ніж він чекав, із ліпною стелею, світлими стінами й двома вікнами від підлоги до стелі, затягнутими напівпрозорими шторами. За вікнами темнів сад із підстриженими кущами, а далі, на межі видимого, у вечірньому світлі поблискували списи тієї самої огорожі. Під кожною з довгих стін стояло ліжко під важким синім балдахіном, між ними біля вікна письмовий стіл на два крісла, біля входу комод червоного дерева й висока шафа. Поруч із дверима на стіні висів тонкий чорний термінал, і на екрані горів один рядок: «Рейтинг кімнати №404: 1200 ◈». Іван кілька секунд дивився на нього, намагаючись зрозуміти, тисяча двісті чого, і тільки потім помітив, що в кімнаті він не сам.
За столом спиною до вікна сиділа дівчина в темно-синій формі з білим комірцем, застебнута на всі ґудзики. Темне волосся було зібране у високий хвіст і перехоплене стрічкою в колір форми, а в пальцях однієї руки крутився стилус, швидко, без зупинки. Коли Іван увійшов, стилус став. Дівчина обернулася разом із кріслом, яке рипнуло, і без жодного збентеження оглянула його з голови до ніг, куртку, валізу, обличчя, з цікавістю людини, яку змусили довго чекати і яка тепер збирається отримати за це хоч щось.
— Отже, ти той самий «сюрприз» від піклувальної ради, — сказала вона рівно, але з таким скепсисом, що Іванові захотілося вибачитися, хоча він ще нічого не встиг зробити. — Увесь корпус із ранку про тебе шепочеться. Казали, що до нас присилають «особливий випадок», але я не думала, що настільки буквально.
Вона відклала стилус, підвелася й підійшла ближче. Була вона ненабагато вища за Івана, але трималася так, що він відчув себе нижчим сантиметрів на десять.
— Я Кіра. Мені шістнадцять, живу тут із семи років. — Це прозвучало так, як називають домашню адресу. — Хлопців за всю історію «Святої Елізабет» тут не було жодного разу. Тож скажи мені, новенький, у тебе хоч стартові бали є? Чи мені доведеться ділитися стипендією, щоб ти першого ж дня не лишився голодним у їдальні?
У неї була манера говорити, від якої хотілося одночасно випростатися й сховатися під ліжко, бо кожна фраза звучала як питання на іспиті, до якого ти не готувався. Іван почервонів і простягнув їй темно-синій пластик.
— Привіт. Я Іван. Про бали нічого не знаю, мені щойно картку дали.
Кіра картку не взяла, тільки глянула на неї й зітхнула, втомлено, без злості.
— Іван, отже. Повір мені, Іване, якщо тобі дали картку, це ще не означає, що ти вижив.
Вона підійшла до термінала й приклала свою картку. Екран блимнув, під рядком рейтингу висвітилася коротка таблиця, і поки Кіра читала її, нахиливши голову, вільна рука сама потяглася поправити стрічку у волоссі, хоча поправляти там не було чого.
— Дивись. Кожен новенький без академічного рейтингу отримує кредитний ліміт, рівно п’ятсот балів. Система видає їх авансом, а потім вважає боргом, який треба відпрацювати за перший тиждень, бо інакше набігає десять відсотків за кожні три дні прострочення. Тож ці п’ятсот — це радше повідок, ніж подарунок.
Вона тицьнула пальцем в екран, і перед Іваном розгорнувся довгий прейскурант. Він підійшов ближче й читав, беззвучно ворушачи губами, як завжди, коли нервував. Сніданок коштував двадцять балів, обід тридцять, вечеря двадцять п’ять. Прання форми п’ятнадцять на тиждень, гаряча вода після десятої вечора п’ять, чай з автомата чотири, книжка з букіністичної крамнички від п’ятнадцяти. Бібліотека після відбою обходилася в сорок, а без дозволу в сотню штрафу. Іван машинально склав три їди за день і вийшов на сімдесят п’ять, помножив на сім і зупинився, бо результат йому не сподобався.
Плюс чай між уроками, плюс прання, і п’ятсот ділилися на все це менш ніж на сім днів, навіть без жодного штрафу. Перший тиждень у «Святій Елізабет» обіцяв бути перегонами, а не навчанням. Кіра дивилася на його обличчя й, судячи з усього, лишилася задоволена.
— Бачиш? Ти зараз прикидаєш, на скільки тобі вистачить. Добре, значить, не зовсім безнадійний. — Вона прихилилася стегнами до краю столу й схрестила руки. — Без балів ти тут ніхто. Студентський у їдальні не пискне, за бібліотеку чи спортзал після відбою випишуть штраф, а якщо не платитимеш за прання, комендантка видасть тобі форму, яку минулої весни хтось доношував. Тож ось моя порада, тримайся мене. Я знаю, де тут що, хто за що бере і кого краще обходити десятою дорогою, якщо не хочеш першого ж дня заборгувати раді старост.
Вона зняла з полиці чашку з тонким золотим обідком, налила з білого чайника чогось трав’яного, що пахло ромашкою й м’ятою, і поставила на стіл перед Іваном, який досі стояв посеред кімнати, не знаючи, сісти йому чи піти.
— Сідай уже. Я заварила, поки чекала цього «сюрпризу». І розповідай, якими вітрами тебе занесло в цей жіночий монастир суворого режиму.
Іван сів і взяв чашку обома руками, бо порцеляна була гаряча, а руки в нього змерзли ще на алеї. Він намагався не дивитися на Кіру, але погляд усе одно сповзав на її пальці, бо вона знову взяла стилус і крутила його не дивлячись, з тією недбалою точністю, яка буває в людей, що роками не мали інших іграшок.
— Мене батьки відправили, — сказав він. — Я сам не розумію, як у них це вийшло.
— «Батьки відправили», — повторила Кіра, і стилус зупинився. — Класика. Тільки от у статуті «Святої Елізабет» за сто років не було жодної правки щодо хлопців. Щоб тебе зарахувати, твоїм старим довелося або викупити половину піклувальної ради, або в них на директорку такий компромат, про який мені краще не знати.
Сказала вона це легко, майже весело, але на останніх словах відвела очі на вікно й смикнула стрічку, і Іван подумав, що мова, мабуть, не тільки про нього. Питати він не став.
— Я справді не знаю, — повторив він.
— Ну, не знаєш то й не знаєш. — Вона сіла навпроти й підперла підборіддя долонею. — Місця в кімнаті вистачить на двох, особисті речі тут ніхто не чіпає, це закон. А от завтра зранку загальна лінійка перед сніданком, і на тебе витріщатимуться всі п’ять корпусів одразу. Готовий?
Почувши слово «лінійка», Іван так зблід, що вона це помітила.
— Усі п’ятсот людей у строю, перед директоркою. — Кіра нахилилася вперед. — Та розслабся, не стратять. Хоча дехто, може, й хотів би. А тепер чесно, у чому ти сильний? Математика, мови, програмування? Нам обом потрібні бали, щоб не скотитися на соціальне дно пансіону, і від того, які предмети ти візьмеш, залежить, скільки їх у нас буде.
— Я… ну, в багатьох речах, — почав він. — З навчанням у мене проблем нема. Просто я не мав би тут бути. Це неправильно. Я хлопець у жіночій школі, на мене всі дивитимуться, обговорюватимуть, і я не…
Він не договорив і відкинувся на спинку крісла, вжавшись у неї лопатками, а пальці на порцеляні побіліли. Він чекав глузування, ще однієї шпильки про монастир, і не одразу зрозумів, що Кіра мовчить.
Вона підвелася, обійшла стіл і присіла навпочіпки біля його крісла, так що їхні очі опинилися на одному рівні, і від її іронії не лишилося нічого.
— Гей. Я не зі зла, чуєш? — Вона помовчала. — Звісно, для тебе це шок. Сам у золотій клітці серед п’ятисот дівчат, з яких половина дивиться з цікавістю, а половина з неприязню, тут будь-хто в стіну б вліз. Я тут із семи років і знаю, як воно працює. Страшно першу добу, поки не розберешся в правилах, а потім починаєш бачити, де в них дірки, і дихати стає легше. Тільки страху не показуй, бо старости з’їдять тебе живцем, вони новеньких обожнюють, а таких нестандартних і поготів. Тому домовмося так, сьогодні ти просто поселився в дуже дорогому готелі, а я в тебе за гіда. Згода?
Вона взяла зі столу чашку, про яку він забув, і вклала йому назад у долоні. Іван кивнув і відпив. Чай уже вистиг, був ромашковий і гіркуватий, і після другого ковтка він помітив, що дихає рівніше.
— Дякую. Я постараюся.
— Дорогу здолає той, хто йде, — сказала Кіра вже без іронії й підвелася. — Твоє ліжко ліворуч, речі поки склади в комод. Форма висить у шафі, і до ранку її треба випрасувати так, щоб об комір можна було порізатися, бо комендантка перевіряє комірці суворіше, ніж оцінки з фізики, а штраф за пом’ятість, п’ятнадцять балів, списує просто з картки. — Вона витягла з шухляди жетон на ланцюжку й поклала біля його чашки. — Це ключ від кімнати. Загубиш — заплатиш сорок. І на лінійці вдавай, що маєш повне право тут бути, а якщо староста почне допит, мовчи й дай говорити мені.
Іван узяв жетон. Холодний і важчий, ніж здавався, з гравіюванням «404» і крихітною замковою шпариною.
— Сорок, — повторив він. — Запам’ятаю.
— Отак і рахуй, — схвалила Кіра.
Вона повернулася на своє місце, і стилус знову закрутився. Іван сидів, не знаючи, куди себе подіти, і мовчання в кімнаті його, як не дивно, не душило. За вікном шелестів сад, десь далеко хтось сміявся, і цей сміх був з іншого, нормального життя, де сміються без причини. Він допив чай і пересів на своє ліжко, подалі від столу. Матрац прогнувся м’яко, балдахін пахнув свіжовипраним льоном, і Іван підтягнув коліна до грудей, притулився спиною до дерев’яної стінки й став звикати до думки, що це тепер його кімната. На алеях один за одним засвічувалися ліхтарі, а кущі в саду від них чорніли й робилися пласкими.
— До речі, про форму, — сказала Кіра, не обертаючись. — Прасувальня на першому поверсі, в кінці коридору. Дошка з праскою — три бали на годину. Хочеш виспатися — йди зараз, бо після дев’ятої там черга, а о десятій зачиняють.
— Три бали? — обурився Іван. — За те, щоб сорочку попрасувати?
— А ти думав, тут благодійність? Спалиш комір — двадцять п’ять за новий. — Вона обернулася й подивилася на нього майже співчутливо. — Звикнеш. За тиждень почнеш рахувати все підряд, і це, до речі, непогана звичка.
— Я й так рахую, — сказав Іван і тут-таки зрозумів, що сказав це вголос. Кіра підняла брову, і він квапливо додав: — Звичка така. Нічого особливого.
Вона ще секунду дивилася на нього, схиливши голову набік, а потім засміялася, коротко й без глуму.
— Дивний ти, новенький. Мені подобається.
Прасувальня виявилася довгою залою з рядами дошок, над якими кілька дівчат у хмарі пари обговорювали чиїсь неприємності. Коли Іван увійшов із формою на вішаку, розмова обірвалася на півслові, і до вільної дошки він ішов під їхніми поглядами, як по мінному полю. Він увімкнув праску, приклав картку до термінала, і цифра на екрані стала 497. Поки сорочка під праскою вирівнювалася, він думав, що за одну годину йому двічі довелося пояснювати, навіщо він тут, і обидва рази вийшло непереконливо. Ззаду хтось шепнув «не дивись», і всі негайно подивилися.
Коли він повернувся, Кіра вже перевдяглася у світлу піжаму й сиділа на ліжку, підібгавши ноги, з планшетом на колінах. Голови вона не підвела, але заговорила так, наче розмова й не уривалася.
— Верхнє світло вимикаємо о десятій. Хочеш читати — лампа над ліжком твоя. Чайник із фільтром у кухонному куті.
Іван кивнув, повісив форму на спинку стільця й поставив важку валізу біля узніжжя ліжка, і коліщата глухо стукнули об паркет. Він постояв над нею. Хотілося відкрити замки й перевірити, чи все на місці, але Кіра сиділа за три метри, і він тільки поклав долоню на кришку й потримав. Розберу завтра, подумав він. Якщо виживу.
Він ліг, натягнув ковдру до підборіддя й утупився в балдахін, а з того боку кімнати долинув смішок, і Іван зрозумів, що останні слова знову сказав уголос.
— «Якщо виживу». Ну треба ж. Виживеш, куди ти подінешся. Тільки будильник постав на шосту, бо до лінійки доведеться з боєм прориватися в душ у кінці коридору. Там черга з п’ятої.
— А гаряча вода?
— До сьомої безкоштовно. Добраніч, Іване.
— Добраніч.
Вона вимкнула лампу. У кімнаті лишилося місячне світло з вікна й вогник термінала біля дверей, де бурштиновим горіло «1200 ◈». Іван заплющив очі й ще встиг почути, як за вікном вітер ворушить сосни, а потім заснув, не встигнувши почати рахувати.
* * *
Кіра не спала. Вона лежала на боці, обличчям до стіни, і намотувала на палець стрічку, зняту з волосся, бо, коли треба було подумати, руки в неї завжди мусили щось тримати. За дев’ять років у цій кімнаті вона вивчила кожен звук, паркет біля шафи, гудіння термінала, вентиляцію, яка на вітер зітхала. Тепер до них додалося чуже дихання, рівне, іноді збите, і вона подумала, що давно не чула в цій кімнаті нікого, крім себе.
Зранку, коли староста сказала їй про «нову сусідку», вона збиралася влаштувати скандал і вже складала в голові лист директорці. Потім з’ясувалося, що «сусідка» буде хлопцем, і лист вона так і не дописала, бо їй стало цікаво. У «Святій Елізабет» нічого не відбувалося роками, розклад, бали, старости, ті самі обличчя й ті самі слова, які тільки міняються місцями. А тут хлопець із величезною валізою, який дивиться на все навколо так, ніби його викликали до дошки.
Вона чекала, що він виявиться нахабним або боягузом, або занадто впевненим, як ті чоловіки з піклувальної ради, що приїжджали іноді на екскурсії й розглядали вихованок, як товар на полиці. А він просто боявся і цього не приховував. «Батьки відправили», «я справді не знаю», і вона повірила, бо він не намагався виглядати кращим. Він не розумів, як тут опинився. Кіра теж колись не розуміла.
Її привезли сюди в сім років, таким самим осіннім вечором. З того вечора вона пам’ятала запах яблук і крейди, велику холодну руку, яка довела її до дверей і пішла, не обернувшись, і чийсь голос, що спитав, як її звати. Відтоді щороку в перший тиждень вересня на її ім’я приходила листівка без зворотної адреси, завжди з тим самим підписом. Нікому вона про них не казала, і не з сорому, а тому що, сказавши вголос, довелося б визнати, що це і є вся її родина. Дев’ять вересней, дев’ять листівок, той самий почерк.
Вона розмотала стрічку, бо намотала так туго, що палець побілів, і поклала її на тумбочку. Спи, сказала вона собі. Ти забагато думаєш. На протилежному ліжку хтось глибоко зітхнув і пробурмотів уві сні «раз, два, три», і Кіра всміхнулася в подушку й подумала, що ж ти все-таки рахуєш, дивний хлопчику.
За вікном шуміли сосни, і в кімнаті №404 вже ніхто не розмовляв.