Світозар Відроджений. Том 2

Глава 25. Зорепад

Світало повільно. Небо світлішало, але світло ще не мало тепла. Воно лише підкреслювало руїни.

Подвір’я маєтку було спустошене — запах диму, крові й заліза висів у повітрі, змішуючись із ранковим туманом. Камінь під ногами зберігав сліди бою: розсічення від мечів, темні плями, уламки зброї.

Зорепад стояв посеред двору, не рухаючись. Його обличчя було спокійним, але очі — гострі, холодні.

Він дивився на те, що залишилось після ночі.

Один гвардієць — мертвий. Родер — поранений, перев’язаний, але живий.

Квітчана… Він навіть не дозволив собі закінчити цю думку. Не зараз.

— Пане, цей вижив, — пролунало з боку.

Двоє гвардійців тягнули по землі чоловіка в темному одязі, із розірваною маскою. На щоках — сліди попелу, очі тьмяні, але ще сповнені злості.

Він кашлянув кров’ю, намагаючись звестися, проте удар руків’ям меча кинув його назад на коліна. Зорепад підійшов ближче.

Він не говорив одразу. Лише дивився. Нападник намагався не опускати очей, але під цим поглядом почав тремтіти.

— У підвал, — коротко наказав Зорепад. — Не чіпайте поки. Живим. Я сам допитаю.

Охоронці кивнули. Підняли в’язня та повели через бічний прохід, і невдовзі двері зачинилися важким глухим звуком, що відлунював у дворі.

Зорепад стояв мовчки, вдихаючи гіркий запах попелу. Його нова сила кипіла в тілі, ще не вгамована після прориву, але всередині — лише холод.

“Сила не варта нічого, якщо нею не встиг врятувати тих, хто довірився тобі.”

— Зорепаде, — пролунало позаду.

Він озирнувся.

Богдана стояла біля розбитої колони. На плечі — свіжий бинт, під очима — темні кола безсонної ночі.

Вона виглядала зібраною, але в очах жевріла тріщина — не страх, не слабкість, а щось глибше. Провина.

— Вона… — голос Богдани зірвався, і вона відвела погляд. — Вона померла у мене на руках.

Зорепад підійшов ближче, обережно, ніби боявся зламати щось невидиме. Його голос був тихий, рівний, але в ньому вчувався біль, який він не дозволяв собі випустити назовні:

— Ти зробила все, що могла. Ніхто не врятував би її після такого поранення.

Зорепад розумів, що опинись поряд, у потрібний час, досвідчений медик, той мав багато шансів врятувати дівчину. Але не має сенсу дорікати на відсутність, коли вже неможливо нічого змінити.

Богдана похитала головою.

— Ні, — в голосі дружини не було крику, лише гірке, тихе визнання. — Я мала вчитися лікувати, а не вбивати. Я могла врятувати її, якби не була такою впертою…

Вона замовкла, опустила погляд.

— Я витрачала час на показову силу, на те, щоб довести, що варта свого таланту. А тепер… - її губи здригнулися. — …тепер це нікого не врятувало.

Зорепад торкнувся її плеча, м’яко, без наказу, без сили.

— Досить. Це не твоя провина.

Вона здригнулася, наче від удару, і відступила. Очі спалахнули блиском злості, яку вона не стримувала.

— Не кажи мені “досить”! Ти не маєш права!

Її голос став різким, але не від гніву — від болю, що нарешті прорвався.

— Якщо я не винна, то хто? Ти? Доля? Ні, Зорепаде. Це я була поруч і не змогла. Це я тримала її, коли вона помирала. І я нічого не могла вдіяти!

Вона вдарила кулаком по колоні, камінь лишив подряпину, а її рука — кров.

— Не треба мене заспокоювати, прошу.

Зорепад мовчав, дивився на неї. Не як на дружину чи подругу — як на людину, яка втратила щось важливе і тепер шукає не співчуття, а право відчути біль.

— Я не хочу, щоб ти тягла це на собі, — сказав він нарешті. — Вона пішла не через тебе. Ми всі були там. Ми всі програли цю ніч.

— Ти не розумієш, — прошепотіла вона, стискаючи пальці. — Ти завжди вмієш тримати себе в руках. Але я не можу. Я не така. Я не бачу сенсу у спокої, коли під ним… слабкість…

Вона підняла очі.

— Ти вмієш говорити, що ми змінюємо світ. Але сьогодні я зрозуміла, що не знаю, чи хочу його змінювати. Може, мені треба просто навчитися не ламати те, що поруч.

Зорепад не відповів.

Тиша між ними стала густою, важкою, мов стиснуте повітря після грому. Він бачив, як вона бореться — не з ним, а з собою.

І цього разу не став втручатись. Бо іноді найгірший ворог — це тиша, яку ти не можеш подолати словами.

Десь унизу, з підвалу, долинув звук — важкі кроки, брязкіт ланцюгів. Зорепад кинув короткий погляд у той бік і сказав:

— Я мушу знати, хто це зробив. І навіщо. Після цього — вирушимо на хутір. Квітчана має бути похована вдома.

Хлопець рушив уперед, але перед дверима зупинився.

— Богдано, відпочинь. Ти зробила більше, ніж думаєш.

Дівчина не відповіла. Лише злегка кивнула. Коли двері зачинилися за ним, Богдана, опершись на колонну, тихо присіла.

Зорепад спускався кам’яними сходами до підвалу. Кожен крок лунав глухо, немов удари серця, що втратило спокій.

Внизу пахло вогкістю, потом і залізом. На стінах — тьмяні факели, що кидали спотворені тіні.

Охоронець біля дверей випростався, коли побачив його.

— Полонений чекає, пане. Не сказав жодного слова.

— Тим краще, — холодно відповів Зорепад.

Він увійшов.

Полонений сидів на лаві, зв’язані руки пхали коліна до грудей. Він пахнув потом, кров’ю і гар’ю.

Нападник дивився на Зорепада не зі страхом, а з якоюсь стійкою апатією — так дивляться люди, які багато разів бачили смерть і тепер сприймають її як частину побуту. У його очах не було пояснення, лише економія емоції, як у тих, хто давно розучився дивуватися.

Зорепад стояв на порозі підвалу й дивився на нього довго. Навколо — запах каменю й сирості, світло ліхтаря падало на стіни та створювало суворі тіні. Над ними — дім, що ще пару годин тому був домівкою.

Баронет встиг привестися до ладу: сорочка на ньому була порвана, але постава — збережена. Він сів за столом опертом, ніби готувався до формальної бесіди, але очі його мали інший блиск — блиск того, хто не раз дивився в прірву й повертався.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше