Світозар Відроджений. Том 2

Глава 19. Зорепад

Вечеря добігла кінця. За важким дерев’яним столом залишилися лише четверо — Зорепад, Богдана, Родер і Квітчана. Кам’яні стіни маєтку ловили відлуння останніх кроків слуг, що залишили їх самих.

Зорепад мовчав кілька довгих секунд, втупившись у мерехтіння світла ламп. Він ніби прислухався не до них, а до себе.

Богдана дивилася на нього з легким питанням в очах. Родер і Квітчана сиділи мовчки, чітко знаючи своє місце.

— Тобі, мабуть, цікаве моє поводження, — раптом промовив Зорепад, глянувши на дружину з ледь помітною усмішкою. — Але поговоримо про це іншим разом.

Він перевів погляд на Квітчану. Її тонкі пальці ледь торкались тканини спідниці, плечі були трохи напружені.

— Розкажи коротко історію своєї родини. І як ти потрапила до нашого маєтку.

Хлопець кинув короткий погляд на Родера — не був певен, чи знає він усю цю історію. Богдана ж точно її не чула.

Квітчана злегка опустила голову.

— Ми жили у Світозарську, пане. Мої батьки мали невелику таверну. Чесну роботу, багато років тяжкої праці. Ми не були багатими, але мали своє.

Її голос трохи затремтів.

— Одного разу до батька прийшли люди з банку. Світозарського банку. Вони стверджували, що батько підписав позику, якої він не брав. Показали папери... Ми намагались оскаржити це, але в судах нас ніхто не слухав. У банку вже все було вирішено.

Зорепад повільно вдихнув. Його губи стиснулися в пряму вузьку лінію.

Він ненавидів це ім’я на вивісках і гербах. Світозарський банк. Світозарська Академія. Світозарське князівство. Ім’я того, хто колись хотів дати людям силу, — стало тавром, яким клеймили слабких.

Його ім’я тепер стало прикриттям для вирощування культиваційних калік в Академії, машиною, що відбирала можливість рости у простолюдинів. Механізмом для відбирання таверн, будинків, земель — тихо, мовчки, без криків. Папір і підпис важили тут більше за кров. Все здавалося законним. Все здавалося правильним.

Але все це було гниллю. Підлою, самозакоханою гниллю, що гнила під шовковими мантіями, під храмовими куполами, під гербами старих родів.

«Я випалю все це, — спалахнула думка у нього з глибоким металевим присмаком. — Не залишиться ані банку, ані Академії у тому вигляді, якого вони собі вибудували. Навіть якщо доведеться зрівняти їхні вежі з землею.»

Родер похмуро зітхнув, мовчки слухаючи. Богдана злегка насупила брови, у її очах майнув той самий незручний сумнів, якого не могли позбутися ті, хто народився в середині системи. Вона вже бачила те, як бачить світ її чоловік — але ще не могла зважитись подивитися на картину загалом.

Квітчана продовжила тихо, але твердо:

— Таверну забрали. Майно продали за борги. Батько спробував шукати захисту... тоді з’явилися люди графа Земка. Він викупив наш борг у банку. Звісно, не безкоштовно. Ми всі опинилися в його службі. Батька перевели на роботу в рудню, брата — до кузні, а мене... сюди.

Її голос затих, і в кімнаті запала тиша.

Зорепад повільно підвів погляд.

— Хмельви працюють чисто, — сказав він. — Вони не йдуть напряму. Їхня сила — в боргах, пастках, підкупах. Вони не рубають, вони стискають повільно, як ланцюг на шиї.

— Саме так, пане, — погодився Родер. — У середньому кільці вони контролюють перевалки руд, торгівлю з гірськими гномами, чорний ринок. І багато боргів — через банк чи приватних лихварів. А в зовнішньому кільці тримають каравани зі Степу.

Богдана задумливо торкнулася пальцями підборіддя:

— В Академії про них говорять нечасто. Але я знаю кількох студентів, чиї роди працюють під Хмельвами. Всі мовчать. Бояться.

Квітчана знову злегка затремтіла, але її голос залишався рівним:

— Вони забрали дівчину з нашого району. Її батько не встиг виплатити борг. Вона... не повернулася.

Вона на мить заплющила очі, наче слова обпікали зсередини. Але вони самі виривалися з її вуст, наче давно накопичений біль проривався крізь тонку шкаралупу стриманості:

— Спершу говорили, що вона піде працювати служницею до одного з їхніх людей. Щоби відпрацювати борг її родини. Всі так казали — «тимчасово», «заради порятунку». Але потім… — голос її затремтів, — почали ходити чутки. Що її перепродали. Дехто шепотів — у бордель у зовнішньому кільці. Інші казали, що її забрав якийсь провінційний дворянин... у наложниці.

Квітчана мовчки проковтнула клубок у горлі, а тоді додала ще тихіше, майже шепочучи:

— Її мати кілька разів ходила шукати її. Домовлялася. Плакала. Просила… Тепер її теж немає.

Її голос зірвався остаточно. Кілька секунд вона сиділа, втупившись у стіл, міцно зціпивши пальці на колінах. Таємний страх стискав її горло — бо кожне нове слово нагадувало їй про те, наскільки близькою була й вона сама до такого шляху.

Вона не могла не уявити себе на місці тієї дівчини. І саме це відчуття різко пройняло її зсередини.

Вона могла б стати черговою проданою річчю. Товаром. Якби не викуп графа Земка. Якби не... батько Зорепада.

Її плечі злегка тремтіли, але вона вперто тримала обличчя рівним, не дозволяючи сльозам підступити до очей.

Родер сидів кам'яний, нерухомий, але його пальці повільно стискалися в кулаки, наче він силкувався вгамувати бажання розтрощити когось голими руками.

Богдана злегка затримала подих. Її губи ледь помітно стиснулись, а в очах промайнув той гіркий вогонь, що виникає, коли ти бачиш обличчя системи, частиною якої сам завжди був — але вперше усвідомлюєш, що ця система живиться чужою кров'ю.

Зорепад нахилив голову. Усередині нього знову здійнявся той знайомий холодний жар, що народжувався в самому серці. Вони перетворили ім’я Світозара на вивіску для банку, для судів, для кафедр Академії. Тепер ще й на прикриття торгівлі людьми, рабства під личиною «боргових угод».

«Кров через підписи. Життя за рахунками. Це навіть гірше за відкриту війну. Бо вбитий знає, хто його вбив. А ці — навіть не розуміють, коли втратили волю.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше