Ладна сиділа на лаві біля високої полиці з історичними зведеннями. На колінах — підручник із затертою обкладинкою. Текст давно втратив актуальність, але досі залишався в обов’язковому списку.
Очі ковзали по рядках, але в голові все частіше з’являлось відчуття штучності. Наче вона не читає, а пробирається крізь шар старої фарби на потрісканій стіні.
— Слухай, — озвалась вона, не відводячи погляду від сторінки, — чим більше я читаю, тим більше здається, що ці книги — не про знання. А про дозвіл. Як правильно згадувати.
Зорепад стояв трохи осторонь, нахилившись над товстим фоліантом. Його руки були спокійні, але погляд — насторожений. Він подивився на неї.
— Так і є, — відповів тихо. — Більшість цих текстів не для того, щоб пояснити. А щоб підтвердити. Вигідне. Тим, хто пише правила.
Вона повільно підняла голову. Без усмішки. Без колючості, яка зазвичай ховалась у її інтонаціях.
— А ти звідки це знаєш?
Його погляд коротко затримався на ній. Очі не уникали, але щось у ньому зібралось, наче він міркував, скільки сказати.
— Бо бачив інше. — Його голос не змінився, проте зникла звична легкість. — Є архіви, до яких немає доступу. Книги, про які не згадують. І спогади, що залишились тільки у тих, кого вже немає поруч.
Вона мовчала. Думала. В повітрі повисла тиша — не незручна, а щільна. Її дратувала правда цих слів. Дратувала, бо вона сама почала здогадуватись про це ще до розмови. Просто боялась визнати.
— То навіщо ти це читаєш, якщо знаєш, що це — неправда?
Він закрив книгу, поклав її на полицю.
— Щоб зрозуміти, як саме брешуть. І ще… шукаю тих, хто не задовольняється поверхневим.
Вона не відповіла. Але більше не гортала сторінки механічно. Рухи стали повільніші. Вона ловила себе на тому, що справді хоче знати більше — не з тексту, а з його голосу.
Довго ніхто не говорив. У цій тиші було щось нове — не спокій, але й не напруга. Просто присутність іншої людини, яку не треба грати.
Коли Зорепад зібрався йти, Ладна раптово підняла голову. Вона зробила це несвідомо, просто не хотіла, щоб розмова завершилась так.
Було в ньому щось... справжнє. Незвично справжнє. І їй захотілося закріпити цю мить. Надати їй форми.
— До речі, — промовила рівним голосом, хоча всередині серце вдарило швидше, — ми ще не знайомились офіційно. Ладна. Ладна Краянин.
Зорепад завмер. Ледь. Його плече напружилось, а погляд, який щойно був м’яким, став уважнішим. Він наче обережно щось зважував.
Це тривало менше секунди, але вона це помітила.
“Впізнав?”
— Зорепад Земко, — відповів він. Голос рівний, але... механічний? — Але схоже, ти вже знала.
Ладна трохи нахилила голову. Брови звузилися.
“Знала? Звідки? Про що він?”
— Звідки я могла знати? — запитала щиро. В її голосі не було виклику — лише цікавість і легка розгубленість.
Вона провела кілька зустрічей із ним у бібліотеці. Здається, вони навіть не обмінювалися прізвищами. Просто імена — як маски.
Її зацікавленість росла, але це була звичайна людська цікавість до мовчазного хлопця з проникливим поглядом. Вона не шукала в ньому нічого особливого. До цього моменту.
— Можливо, — почав він, і знову на мить затнувся, — я подумав, що ти могла дізнатись із реєстрів… або від когось в Академії. Краянин — прізвище знайоме. Його не плутають.
Вона вдивлялася в нього. В його очах щось змінилося. Наче він на мить став… закритішим.
“Що тебе насторожило, Зорепаде? Моє прізвище чи щось інше?”
— Я нічого не шукала, якщо ти про це, — мовила спокійно. — Просто вирішила назвати своє ім’я повністю. Щоб ти знав, хто перед тобою. І не думав, що я ховаюсь.
Тиша між ними стала трохи напруженою. Не ворожою — радше обережною. Вона відчувала, що щось у ній зачепило його. Але не могла зрозуміти, що саме. І чому він сприйняв її слова як натяк чи загрозу.
Його погляд ковзнув по її обличчю. Потім відвівся. Ладна не ховалась. Не тікала очима. Вона хотіла прямоти, і дала її.
Зорепад коротко кивнув. Але вже був не той. Його постава змінилась. Він став більш зібраним, більш далеким.
— До зустрічі, Ладно, — сказав рівно. І пішов.
Швидко. Без жодного огляду назад.
Вона дивилась йому вслід. Відчувала в грудях дивну тривогу, яку не могла пояснити. Це не було образою. І не образою за недовіру. Швидше — уколом цікавості, що межував із внутрішнім неспокоєм.
“Що я сказала? Чому він так зреагував? - думала Ладна, дивлячись як Зорепад зникає за дверима. — Краянин. Моє прізвище. Що воно для нього означає?”
Ладна повільно сіла назад. Сиділа мовчки.
Книжка так і залишалась незачепленою. Сторінка, на якій вона зупинилась раніше, давно втратила сенс — тепер текст розпливався, мов розчинена фарба.
У голові звучало його: “Краянин — прізвище знайоме. Його не плутають.”
Він насторожився. Змінився. Не раптово — точно. Свідомо. Як людина, що побачила сигнал і не змогла його проігнорувати.
І зник. Швидко, різко, наче щось у ній справді зачепило те, що він ховав.
Ладна дивилась на двері, за якими він зник. Тиша в бібліотеці більше не здавалася затишною. Вона була наповнена думками. Сумнівами. І дивною, новою для неї — зосередженістю.
“Хто ти, Зорепаде Земко?”
Вона згадувала кожну деталь: як він дивився, як затинався, як обрав, що сказати — і що приховати.
Він не брехав. Але й не говорив правди.
І це зацікавило її навіть більше, ніж його гострі слова про книги. Він щось приховував.
Ладна підвелася. Повільно, без поспіху. Її рухи були стримані, майже м’які — але всередині щось змінювалось.
Не думка — наміри.
Не настрій — спрямування.
Його реакція на її прізвище була надто чіткою. Як у того, хто не просто злякався. А впізнав.
І вона це помітила.
“Краянин” — ім’я, яке важко залишити непоміченим. Але її більше цікавило навіть не чому він його знав, а чому він так зреагував.