Світозар Відроджений. Том 2

Глава 10. Миланка

Миланка стояла перед дзеркалом у своїх покоях. Її очі були темні, майже без відблиску, зосереджені — мов леза, що щойно скуштували кров.

На тілі — жодної подряпини. Лише тонка плівка поту блищала на ключицях, як підтвердження того, що вона щойно перетнула ще один поріг.

Інтимність більше не викликала в ній нічого. Жодної теплоти. Жодної тривоги. Лише розрахунок.

Скільки ще я можу взяти? Скільки ще — до нового прориву?

Вона наказала молодшим учням: відмити полоненого, зачекати за дверима. Вони не ставили зайвих запитань. Страх притупляє цікавість.

Полоненого завели до покоїв без зайвих слів. Він ішов мовчки, обличчя було побитим, але очі ще тримали блиск — лицар третьої ступені не зламався. Аж поки не побачив її.

Миланка стояла біля вікна, спиною до дверей. На ній був лише тонкий халат, що торкався тіла, як тінь. Вона не озирнулася одразу — дала йому кілька секунд розгубленості. Вона знала, як діє на чоловіків її вік, її погляд. Особливо, коли вони не знають, чому тут опинилися.

— Сідай, — сказала вона спокійно, але не питально. І вказала на ліжко.

Він не рухався. Мовчав.

Вона розвернулася, повільно розстібнула халат і дозволила йому ковзнути з плечей. Він упав на підлогу, як покинута оболонка.

Полонений зробив крок назад — чи вперед, він сам не розумів. Та коли вона підійшла ближче, притиснула його долонею до грудей — стало пізно щось усвідомлювати.

Енергія закрутилася між ними, ніби невидимий вир. Він усе ще мав силу. Вона — голод. Але не тілесний. І не духовний. Просто — чистий вектор поглинання.

Вона штовхнула його на ліжко. Сіла зверху, притиснула стегнами. Почала повільно рухатися — не задля задоволення, а щоб вловити ритм. Його ритм. Потім — його ядро.

Коли він зрозумів, що з ним відбувається, було запізно. Він прошепотів щось нерозбірливе — ім’я чи прокляття. Її не цікавило.

Кульмінація була не тільки фізичною. Вона була енергетичною. В момент, коли він втратив контроль, дівчина ввібрала все. До останньої іскри.

Тіло під нею завмерло. Дихання зникло. Очі ще відкриті — але в них нічого не залишилось. Шкіра змарніла. Лицар третьої ступені став мов шкаралупа.

Миланка повільно зсунулася на край ліжка. Її тіло пульсувало. Наче в ній відкрили ще одні двері. Сила хлюпала в грудях, у животі, в кінчиках пальців. Вона стисла простирадло. Не з пристрасті — з перенапруги.

Вона знала: ще один такий акт — і вона прорветься. До нового рангу. До нового рівня.

Дівчина більше не думала про етику. Про ціну. Лише про межу — і як її перетнути.

Коли вона знов покликала учнів, щоб прибрали тіло, вони мовчали. Лише дивилися. Спершу — на нього. Потім — на неї.

— Приберіть, — тихо сказала Миланка.

Вони не відповіли. Лише мовчки кивнули. З жахом подивилися на неї. Не зневагою. Не огидою.

Страх. Вперше — справжній.

Але її це більше не зачіпало.

Миланку вже нічого не зачіпало. Вона просто вдяглася. Повільно, впевнено. Її рухи стали глибшими, щільнішими. Немов енергія не лише наповнила її — а переробила.

Вона не відчула вини. Лише тишу. І стабільне, рівне тепло десь усередині.

“Я стану баронесою. А потім — графинею. А якщо треба — і богорівнею. А якщо хтось мене зупинить… — вона глянула на долоню, де ще тремтіли ледь видимі потоки енергії, — … я вип’ю і їх.”

 

***

Уночі Миланка сиділа в центрі захисного кола. Віск ще не застиг, а свічки на краях малюнка ледь тріпотіли — тонкими, тремтливими язичками, що не давали повної тіні. Медитація мала вивести надлишок енергії, закріпити прорив, очистити.

Вона спробувала вирівняти дихання. Думки. Серцебиття. Свідомість плавно занурилась усередину, немов у глибоку воду.

І раптом — щось порушило тишу.

Імпульс. Не її.

Чужа присутність торкнулася лоба зсередини. Тепла. Знайома. Гостра, як дотик шраму, про який забула. І в ту ж мить — спалах. Образ.

Ліжко. Ніч. І — його очі.

Зорепад.

Він не говорив. Він думав. І вона, попри власну волю, чула.

“…ядро… Богдана — перша. Вона вже в орбіті…”

“…Миланка. Колись мала стати… ні. Вже не стане. Хоча…”

“…вогонь. У ній теж вогонь. Але інший…”

Вона завмерла. Світ навколо зник. Лишився він. Його думки. Його відчуття. Справжні.

Він не забув її.

Відклав. Відсунув. Але не стер.

Її ім’я — все ще жило в ньому. Не як біль. Як тінь. Як те, до чого боїшся повернутися.

І це… збентежило.

Її серце стиснулося — не від туги. Від злості. Несподіваної. Вона не мала права на такі емоції. Але відчувала.

Він був тим, кого вона хотіла вбити. Придушити. Поглинути — як останнє слабке місце в собі.

Але з тією ж силою — вона хотіла його торкнутися. Обійняти. Пригорнутись до грудей, де раніше знаходила спокій.

Це був не спогад. Скоріш ментальний міст. Побічний ефект їхньої колишньої парної культивації. Такий зв'язок неможливо повністю розірвати.

Зорепад відчував її. І більше того — сумнівався.

Його відчуття були складні. Змішані. Небезпечні. Але в них було місце і для неї.

Вона скривилася, стискаючи пальці в кулак. Хоч як хотіла — не змогла вигнати цю теплоту з грудей.

«Не смій мене жаліти…» — подумала, але всередині все ще вібрувало від його присутності.

Він змінювався. Ставав кимось іншим. І це не лякало її — збивало з пантелику.

Чи я ще хочу його вбити?

Питання залишалося без відповіді. І саме це її лякало.

Бо колись вона знала. Колись — у перші дні після зради, після відкриття — усе було чорно-білим. Зараз — ні.

Зараз їй хотілося або притиснути його до стіни, поцілувати — з усією злістю, з усім болем, із голодом, що її точив. Або… просто втекти. Як дівчинка. Як та, ким вона вже не була.

Бо що, як він не прийме? Що, як його дотики вже належать іншій? Богдані?

Але було ще гірше: а раптом — прийме? Раптом відкриє обійми, як тоді, до всього? До культивації, до крові, до болю. До того, як вона стала… тим, ким стала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше