Світозар Відроджений. Том 2

Глава 9. Зорепад

Богдана увірвалася до кімнати без стуку. Її кроки були чіткі, рівні, але очі — кипіли. За її спиною все ще хиталися двері.

Зорепад сидів за письмовим столом, схилившись над якоюсь схемою — напівграф, напівмагічний план. Не підвівся, не здивувався. Лише повільно відклав перо.

— Ти зустрічався з куратором Нестайком, — сказала Богдана тихо, але без м’якості. У її голосі звучало не запитання — обвинувачення.

Зорепад не здивувався. Навіть трохи чекав на цей момент.

— Так, — коротко.

— І що? Прийняв пропозицію? — вона зиркнула на нього, як на чужинця. — Збирався сказати про це потім? Чи, може, взагалі не вважав за потрібне?

— Не прийняв, — його голос був спокійним, навіть холодним. Але під цією поверхнею — напруга. Не через її слова, а тому що він бачив, як добре вона реагує.

Вона не байдужа. Її злить не те, що він мовчить. Її дратує, що він не звертається до неї як до рівної. Як до жінки. Як до неї.

Богдана підійшла ближче. Тінь люті в очах. І щось іще. Те, що Зорепад розпізнавав — і вивчав.

— Ти навіть не порадився зі мною, — мовила вона з натиском.

— А мав?

— Ми в шлюбі, — випалила вона. — Навіть якщо він — політичний, то партнерство ж має хоч щось важити?

— І що саме ти хотіла б вирішити? — спитав він тихо, але чітко. — Я мав запитати дозволу відмовитись від кайданів, які мені простягають?

— Ти міг бодай сказати, що збираєшся створити власну секту! — її голос затремтів — не від страху, а від образи. — Я дізнаюсь про це від інших. Як хтось чужий. Тобі зручно тримати мене в тіні, правда?

Оце вже звучало по-справжньому. Не контроль. Не політика. Біль. Їй не вистачало його уваги.

“Працює, — подумав Зорепад. — Ти вже поруч, Богдано. Ще не моя, але вже не байдужа. Це крихка межа, і я веду тебе нею.”

— Я не тримаю тебе в тіні, — сказав він рівно. — Я веду тебе до того, щоб ти сама вирішила: йти поруч, чи залишитися осторонь.

— Це звучить, як ще одна твоя гра.

— Ні. Це вибір. Я створюю нову секту. Знизу. З нуля. І мені потрібні не просто титули чи гучні прізвища. Мені потрібні ті, хто витримає зі мною все. І я подумав, що ти могла б стати однією з таких.

Вона мовчала. Глибоко вдихнула. Зиркнула вбік — щоб не побачив, як щось блимає в очах. Але він бачив.

— Не як дружина, — додав Зорепад м’якше. — Як союзниця. Як друг. Якщо захочеш.

Богдана здригнулася, ледь помітно. Це слово — "друг" — було не порожнім. Воно розхитало щось в її броні.

— Друг, — повторила вона, гірко. — Тоді, мабуть, я помилилась, думаючи, що ти хоча б хвилюєшся.

Він не відповів. Лише зробив крок ближче. Подивився в очі. Довго, глибоко.

— Ти не помилилась, — прошепотів він. — Просто я не маю права дозволити собі бути слабким. Навіть у цьому.

Її дихання стало глибшим. Між ними залишалося півкроку. Дотик, що завис у повітрі. Погляд, що пронизував. Напруга — як перед грозою.

Вона простягнула руку й ледь торкнулась його зап’ястя. Тепло їхніх шкір зустрілося, мов іскра на сухому ґноті. Він не відсторонився. Навпаки — затримав дихання.

— Я ще не вирішила, — мовила вона. Голос тремтів, але звучав рівно, як струна перед останнім ударом смичка.

— Я й не чекаю рішення, — відповів він. — Я просто залишаю простір, щоб ти зробила його сама.

Вона ще мить тримала дотик. Потім — відступила. Не втекла. Відступила, щоб знову зібрати себе докупи.

Але напруга не зникла. Вона зависла між ними. Мов невидима нитка, що пульсує енергією — глибокою, знайомою, небезпечною.

Богдана вийшла з кімнати повільно. Її хода була рівною, але в середині все палало.

Як же сильно вона скучила за ночами перед Академією — коли вони ще були разом у просторі, де не було правил. Де вона лежала поряд із ним і тягнула енергію з кожного дотику. І ця енергія не тільки живила — вона змінювала її.

Парна культивація тоді здавалася чимось більшим, ніж техніка. Вона була шляхом. Мовчазним договором.

Богдана ставала сильнішою після кожної ночі. Її тіло пам’ятало ці миті — спалахи сили й глибокого задоволення, від яких стискало живіт і легенько тремтіли пальці.

Його дотик був точним. Холодна розважливість у погляді поєднувалася з небезпечною щедрістю у віддачі.

“Я ж не закохалася в нього, — думала вона, ковзаючи пальцями по холодній стіні коридору. — Я просто стала сильною поруч із ним. Це — не почуття. Це шлях. Мій шлях.”

Але серце все одно билося швидше, коли вона згадувала, як він дихав поруч. Як затихав світ, коли його пальці ковзали по її шкірі, перед тим як вплести енергію в її потоки. І як вона, охоплена ним, забувала, що їхній союз — лише політична угода.

“Я не хочу бути слабкою, — подумала вона. — Не хочу, щоб мене замінили. І не дозволю.”

За дверима було тихо. Лише слабкий відголос її кроків стихав у коридорі, мов хвилі, що щойно торкнулися берега. Але Зорепад ще довго стояв нерухомо, дивлячись на двері, ніби через них усе ще проходила її тінь.

Її дотик на зап’ясті залишився — не фізично, а в нервовій пам’яті шкіри. Пульс відгукувався там, де її пальці торкнулися його. Це не було ніжністю. Це було запитанням. Викликом. Можливо — відповіддю.

“Вона коливається. Але вже не стоїть осторонь, — подумав він. — Це більше, ніж я сподівався на цьому етапі.”

Зорепад повільно підійшов до столу, ковзнувши поглядом по сувою, який раніше залишив незачиненим. Він розгорнув його. Погляд упав на перше ім’я — чітко виведене, майже ритуально.

Богдана Земко.

“Не через шлюб, — подумав він. — І не через титул. Вона має стати частиною ядра, бо в ній — вогонь. Амбіція. І біль. Її сила не в ніжності, а в гідності, яка бореться з поразкою.”

Він злегка провів пальцем по її імені, як по магічному знаку. Не з сентименту — з концентрації.

“Її присутність притягує. Її спротив загартовує. Вона стане моїм дзеркалом і моїм щитом. Якщо, звісно, я не перегну. Якщо не зламаю надто рано.”




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше