Світозар Відроджений. Том 2

Глава 3. Зорепад

Зорепад стояв на тренувальному майданчику, впевнено тримаючи шаблю, на лезі якої ще тремтіли залишки бойової енергії. Шість спарингів поспіль, шість перемог, і жодної краплі поту на чолі.

Його подих залишався рівним, очі — холодними й зосередженими, немов він щойно завершив звичайну ранкову розминку, а не виснажливу серію двобоїв.

Навколо панувала важка, майже приголомшлива тиша. Однокурсники, переважно гордовиті дворяни та аристократи з поважних родів, не приховували здивування. В їхніх поглядах читалися недовіра, заздрість, а дехто — навіть страх.

На межі тренувального поля, з руками за спиною, стояв викладач — Всеволод Нестайко. Його обличчя, здавалося б, завжди залишалося незворушним, але цього разу навіть він не зміг приховати подиву.

Викладач мав ранг барона на піку розвитку, володів досвідом, якому могли позаздрити навіть багато досвідчених бійців. Усі ці роки він бачив багато талановитих учнів, але зараз, дивлячись на спокійного й холодного хлопця з околиць князівства, він бачив щось більше, ніж просто талант чи природний хист.

Це був досвід. Досвід, який неможливо здобути тренуваннями на манекенах чи навіть товариськими спарингами. Зорепад рухався так, ніби багато разів стикався зі смертю і тепер кожен його крок, кожен рух шаблі — це миттєве рішення, яке може коштувати йому життя.

«Неможливо», — думав Нестайко, пильно придивляючись до хлопця. — «Йому шістнадцять років, не більше. Навіть якщо він виріс на кордоні з дикою Пусткою, звідки в нього такий холодний розрахунок і настільки глибоке розуміння бою?»

— Я наступний! — раптом вигукнув Жим Коваленко, піднімаючись із землі. Голос юнака звучав твердо, рішуче, хоч і з невеликим тремтінням від напруги.

Всі здивовано поглянули на Жима. Учні, що програли, зазвичай мовчали й ховали погляди, не наважуючись повторно викликати когось на бій, тим паче такого сильного супротивника.

Але Жим був іншим. Його впертість, межуюча з відчайдушністю, була добре відома на потоці.

Жим був простолюдином, сином звичайного коваля, першим культиватором у своїй сім’ї. Він не мав за спиною впливових родичів, дорогої зброї чи прихильності викладачів. Все, що в нього було — це власна завзятість і незламна воля.

Зорепад уважно глянув на Жима, оцінюючи його стан і рішучість. В очах юнака палав вогонь, який неможливо було підробити. Він стискав важку шаблю, напружено готуючись до наступного бою, ніби це був не тренувальний майданчик, а справжнє поле битви, де вирішувалася його доля.

Зорепад на мить замислився. Його дратувала ця безглузда система навчання, де студенти вчилися поверхневим речам, забуваючи про справжню сутність культивації.

Але Жим... у цьому простому, навіть трохи грубуватому хлопці було щось особливе. Впертість, сила волі, яку неможливо було не поважати.

«Цей хлопець міг би досягнути багато, якби йому показали правильний шлях», — подумав Зорепад.

— Ти вже програв, — спокійно й рівно сказав він. У його голосі не було ні презирства, ні жалю, лише констатація факту.

— Програв тільки тоді, коли здаєшся, — твердо відповів Жим, стаючи у бойову стійку. Його дихання було важким, руки тремтіли від втоми, але очі все ще палали нестримною впевненістю. — Я не здаюся.

Жим добре знав, як виглядає його виклик з боку. Дворяни та аристократи насміхалися з нього не тільки зараз — так було з самого вступу до Світозарської академії.

Вони ніколи не сприймали його серйозно, вважаючи простим сином коваля, який випадково опинився серед «еліти». Але саме цей біль зневаги, ці глузування додавали йому сил.

Кожна поразка ставала ще одним каменем у фундаменті його рішучості, кожна невдача робила його ще впертішим і сильнішим. Зорепад був явно сильнішим за нього, але саме тому Жим мав намір битися з ним знову й знову, допоки не знайде спосіб перемогти.

Хтось із дворянських учнів хмикнув, інші тихо засміялися, але швидко замовкли, коли погляди викладача й Зорепада холодно пройшлися по натовпу.

— Добре, — кивнув Зорепад, повертаючись до позиції. Він бачив рішучість Жима і поважав його за це. Можливо, навіть більше, ніж декого з гордовитих дворян. — Починай.

Жим кинувся вперед, вкладаючи в кожен удар усю свою силу, кожну краплю накопиченої енергії. Його атаки були жорсткими, важкими, сповненими відчайдушної сміливості. Але занадто прямолінійними, занадто простими для когось із досвідом Зорепада.

Хлопець легко ухилявся, майже не рухаючи ніг, відбиваючи удари з такою легкістю, що сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби він просто тренує молодшого учня. Але насправді, у цей момент Зорепад оцінював кожен рух Жима, його помилки, слабкі та сильні сторони.

«Якщо я колись почну навчати когось, то саме таких, як він», — подумав він, ухиляючись від чергової важкої атаки.

Кілька хвилин потому шабля Жима з глухим дзвоном знову впала на землю. Зорепад зупинив своє лезо за кілька сантиметрів від шиї юнака.

Жим важко дихав, його груди здіймалися й опускалися, у м'язах пульсувала біль. Але він все одно дивився прямо в очі супернику, без тіні образи чи гніву. Навпаки, він усміхнувся, щиро й відкрито, ніби щойно отримав не поразку, а цінний урок.

— Завтра я спробую ще раз, — твердо сказав він, підбираючи зброю з землі. Він не збирався відступати. Кожен його виклик був кроком вперед, хай навіть малим, але важливим.

Зорепад трохи підняв брову. Впертість юнака викликала у нього легку повагу. Хоч він і розумів, що Жиму ще далеко до справжнього бійця, але саме така рішучість могла зробити з простого хлопця великого культиватора. Він відповів лише спокійним кивком:

— Чекатиму.

Всеволод Нестайко, спостерігаючи цю сцену, тихо зітхнув, обводячи поглядом учнів. На жаль, із цілої групи виділялося лише кілька справді обдарованих юнаків.

Це глибоко засмучувало викладача, адже саме ці молоді люди були майбутнім князівства… і людства загалом. Але що вони зможуть, якщо більшість навіть не здатна витримати звичайний спаринг?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше