Частина 3 Розділ 17

Частина 3  

Розділ 17

Сонце вже майже скотитися за горизонт, дозволяючи ночі нарешті занурити землю у свою густу темряву. Вони все ще бігли не дивлячись на втому, здавалося, що зовсім і не збиралися зупинятися направляючись все далі й далі. Але все ж їх перервав голос лікаря:

― Зупинимося, тут. Я повинен перевірити його рану. Та і ніч обіцяє бути темною, он як небо затягло.- вони обидва важко дихали стоячи посеред лісу.

― А?- ніби виходячи від трансу перепитав Максим.

― Кажу пора спинитися і відпочити.

 ― Т-так, звісно.

Лікар зняв плащ і поклав на траву вказавши на нього поглядом. Максим відразу все зрозумів і кивнувши обережно поклав на нього Яна. Йому, як ніколи, було боляче на нього дивитися. І головне, що він сам не розумів чому. Чи то від страху, який він відчув побачивши його силу, чи то від того, що не зміг захистити ані себе, ані його. Простоявши так ще  хвилину, спостерігаючи за діями дядька, він все ж відвернувся і підійшовши до якогось дерева, сів під ним.

Його погляд вмить зачепився за небо, яке було майже непомітним поміж пишних крон дерев. Воно все ще було темно-червоно-помаранчевим, але з кожною хвилиною ставало все темнішим, здаючи свої позиції ночі.

― Ти це чого?- запитав Боян схвильовано подивившись на Максима.- Мабуть, важко було знаходитися у полоні вперше? Але дивлячись з того, що я бачив, поводив ти себе гідно. Чи це так тебе зустріч з сестрою зачепила?

― Все добре.- відрізав він холодно.

― Не бреши мені. Я, як ніхто, знаю цей твій вираз обличчя. - насупившись сказав Боян.

― Не важливо.- холодно відрізав він

― Останній раз я його бачив, коли ти дізнався, що сестра твоя поїхала туди.- лікар замовк на хвильку, а потім насторожено додав.- Невже ти злякався його сили?

― Я ж сказав. Не важливо!

 Боян від цього навіть закляк. Максим вперше настільки відкрито продемонстрував власні емоції й це, як ніщо інше, збентежило його.

― Значить я потрапив прямісінько в яблучко.- протягнув він.

― Вибач. Я не хотів на тебе зриватися.- пошепки відповів Максим і нарешті поглянув в очі дядьку. В них яскраво читався страх, але не сили Яна, а себе. Він боявся своїх емоцій, своєї реакції. Боян відразу зрозумів, що Максим, в спробах пояснити свої емоції, звалив все на страх перед силою Яна.

― Так ти й справді злякався.- Боян навіть трохи розчаровано видихнув.- Але я бачу, що не його, а себе. Невже через те, що він спробував тебе врятувати розчарувався? Думав він буде спокійно дивитися на твою страту? Чи що врятуєш всіх сам, навіть не дивлячись, що у тебе не було на це сили?

― Я не знаю! Чуєш не знаю! Я вперше бачив його таким…

― І що в цьому такого?

― Ця сила вона темна, холодна. І так, я її злякався! І того, що розумів, що безсилий теж! Я обіцяв, що витягну його, а кінець кінцем моя спроба провалилась! Що якби він не використав цю силу? Цей покидьок би зробив все, щоб зламати його і підкорити! І я був би винний! Я пообіцяв йому, що захищу!

Боян важко видихнув і з жалем подивившись на Максима сказав:

― Думаю вам потрібно буде гарно поговорити. Сподіваюся, ти добре обдумаєш все, що збираєшся сказати й не наробиш дурниць.                                                                                         

Коли Ян прокинувся, як раз починало світати. Усе тіло ніби набили пір’ям, або пухом, важко розплющивши очі, він побачив лише верхівки дерев підсвічені багаттям, які те й діло розпливалися. Він спробував сісти, але це не вийшло і майже сівши він шубовснувся назад. Боян почувши це встав і підійшов ближче приговорюючи:

― Побережи себе. Не варто тобі зараз напружуватися.- сівши поруч він обережно взяв руку Яна і перевірив його пульс.- Як себе почуваєш?

― Краще ніж було там.- сумно посміхнувшись сказав Ян після чого додав.- Все тіло болить, воно ніби з пуху зроблене. Рухатися важко та і в очах все пливе.

Боян почав повільно розмотувати пов'язку зав'язану на шиї Яна приказуючи:

― Це ще нічого. Коли зрозумів, що твоя рана знову відкрилася, а ми казна-де і ніхто не допоможе, ото я перелякався. - в один момент Боян закляв.- Ой, леле. Як же так!- нарешті видав він десь через хвилину.

― Щось сталося?- стурбовано запитав Ян.

― Твоя рана повністю загоїлася! Та ще й шрам поменшав!

― Тут немає нічого дивного.- запевнив він.- Це все завдяки тому, що я повністю повернув свої сили.

― Он воно як. Не думав, що це можливо, але дуже за тебе радий.

Тут підійшов Максим, який увесь цей час стояв в сторінці не підходячи близько і слухав.

― Поспи, ще є час. Всі справи залишимо на потім. Тобі треба гарно відпочити.

― Він правий. До того, як сонце підніметься, ще достатньо часу, тому засинай.- підтримав Максима Боян.

― Добре. - відповів Ян і заплющив очі.